Олена чекала на чоловіка з роботи. Сьогодні у них річниця весілля. Чотири роки. Стіл накритий. Подарунок підготовлений.

Михайло затримся. Забув?

Нарешті двері відчинилися. Точно забув, навіть квітів не приніс, промайнуло в голові Олени.

– Нам треба поговорити.

– Вітаю!!!

– А, так, зовсім забув. Та й немає сенсу у привітаннях. Я вирішив від тебе піти.

– Що? Чому?

– Ми живемо чотири роки. Вже чотири! А ти все не можеш потішити мене нащадками. Я хочу сина, ну або хоча б доньку. Маму мою до нас перестала пускати. І сестру теж. А вони ж моя сім’я.

– Щодо нащадків, то я перевірилася. Зі мною все добре. Ти не хочеш. І хто винен? А щодо твоїх мами й сестри – ти сам бачив. Вони мене в моєму ж домі ображають, а ти мовчиш. Сидять і обговорюють мене при мені ж, не соромлячись. То я не так нафарбувалася, то сукня не така, то посуд немодний, то шпалери застарілі.

– Як я їм скажу? Це ж мама. Її поважати треба.

– А мене поважати не треба? Я твоя дружина. А мій день народження пам’ятаєш? Що вони за столом говорили?

– Нормально говорили.

– «Наш синочок, наш розумничок, золота голова, золоті руки. Де б ти була, Олено, якби не він. Хто б тебе підібрав?» — нагадала йому Олена. – І це при гостях, при моїх родичах. Підібрав! Я що, ганчірка, щоб мене підбирати? У мій день народження свого синочка вихваляють. Батько мій не витримав. І правильно. Хоч він заступився за мене.

– І що такого? Це ж просто слова. Ну, перегнула мама палицю, вибачила б її. А ти одразу заборонила їм до нас приходити.

– Речі зібрав? Іди!

– І це все?

– А що ще треба?

– Ну… вмовляти мене залишитися.

– Та йди ти!

– І все?

– Усе.

Олена пішла прибирати зі столу святкову вечерю.

– Як смачно пахне.

– У мами поїси.

– Олено, я пожартував. Давай святкувати. Усе так смачно пахне.

– Геть звідси.

Олена прибрала все в холодильник.

Михайло почав збирати речі. Повільно. Усе чекав, що Олена передумає і попросить його залишитися. Але так і не дочекався. Пішов.

Минув приблизно місяць. Повернувшись із роботи, Олена помітила сумку в передпокої. З кімнати вийшов її, уже майже колишній чоловік. Завтра в них розлучення. Букет квітів стояв у вазі на кухні.

– А я повернувся, — радісно сказав він.

– Куди й навіщо?

– До тебе. Якщо ми розлучимося, ти ж будеш покинута. Статус так собі.

– Я покинута? Тобі мама підказала чи сам додумався?

– Чого ти одразу про маму? Я й сам можу думати.

– Серйозно?

– Ну, це ти вже дарма.

– Я не покинута. Це я тебе прогнала. Ану геть звідси.

Олена розчахнула двері й виставила за поріг сумку, слідом полетіли квіти й взуття Михайла. Один черевик влучив прямо в сусіда, який повертався додому.

– Вибачте, я не хотіла.

– Усе гаразд, я розумію, – усміхнувшись, відповів той і зник за своїми дверима.

Михайлові довелося піти.

– Ой, ключі забула в нього забрати, – уголос сказала Олена.

Уранці вона одразу викликала слюсаря, щоб поміняти замок.

– Я в цьому не розуміюся. Чи могли б ви самі купити чи сходити зі мною до магазину?

– Якщо довіряєте, я все куплю. А що, як я ображуся після вчорашнього й зникну з грішми?

– Якого вчорашнього? Ой, це ж ви! Я вас не впізнала. Пробачте ще раз. Щось я вас раніше не бачила. Ви сюди переїхали?

– Так. Тепер ми сусіди. Я Тарас. Тиждень тому переїхав. Давайте гроші. Я вже оглянув замок. Треба лише серцевину поміняти. Це недорого.

– Справді? А я б купила цілий замок.

– Тут два. У того, кого ви вчора вигнали, є обидва ключі?

– Так.

– Тоді два замки, точніше, дві серцевини.

– Добре. Хай буде дві. А ви довго будете міняти? Бо в мене справи. Розлучення.

– Годину. Це разом із походом до магазину.

– Чудово.

– Отже, тепер ви будете зовсім вільні.

– Так. Мене звати Олена.

– Може, відсвяткуємо сьогодні ваше розлучення й моє новосілля? Бо я тут нікого не знаю. Квартира від бабусі дісталася.

– А ви онук Тетяни Романівни! Я її дуже любила. Шкода її. Така чудова людина була.

– Так. Бабуся в мене була неймовірна. То як щодо вечора?

– А давайте. Святкувати, то святкувати.

Вона й сама не чекала, що вийде так весело. Та й чого сумувати? Золото втратила? Золота голова, золоті руки… подумаєш.

Розлучили їх швидко. Ділити нічого. Спільно нажитого немає. Дітей немає.

– Олено, зачекай, – Михайло стояв із ключами. – Можна до тебе хоч іноді приходити?

– Ні. Навіщо? Ми чужі люди.

Олена взяла з його рук ключі, покрутила їх і викинула в найближчий смітник, чим дуже здивувала Михайла.

А навіщо їй ті ключі? Замки ж нові. І життя нове починається. Прямо ввечері й починається…