Одного разу на міському ринку Олена зустрілася з Тарасом: вона купувала яблука…

Струнка, широкоплеча, із ніжним рум’янцем на щоках, у блакитній шовковій сукні. Ласкаво дозволила йому нести свої важкі сумки спершу до кафе біля вокзалу, де він пригощав її кавою з тістечком, а потім до рейсового автобуса, яким вона поверталася до рідного села.

Після того, як не стало матері Олена жила сама, тримала дім у ідеальній чистоті, худобу не заводила, працювала листоношею. З живого, на згадку про матір, залишилися дві герані, які від весни до осені цвіли яскраво-рожевими, махровими квітами. Олена їх пестила, любила, берегла і щоранку цілувала їхні округлі листочки.

Наївна й недосвідчена, вона вірила солодким словам Тараса, який щонеділі приїздив до неї з букетом хризантем.

Узимку вийшла за нього заміж і переїхала до міста з двома горщиками квітів і двома сукнями в кошику. Третя сукня, та сама, блакитна, була на ній. Ще мала штучну шубку та чоботи на суцільній підошві – зручні, щоб легше було долати кілометри з важкою поштовою сумкою на плечі. Працювати пішла знову листоношею.

Прокидалася вона рано, поспішала на кухню готувати сніданок для чоловіка. Часом, умиваючись, уважно розглядала себе в дзеркалі: обличчя кругле, з веснянками на носі, очі сіро-блакитні, темна коса до пояса. Невже й справді любить мене таку, думала Олена, адже не красуня.

А те, що сам Тарас не був Аленом Делоном, нижчий за неї зростом, вужчий у плечах і на п’ятнадцять років старший, — то нічого. Щоправда, на Олениній кухні він добряче погладшав, цього не заперечиш: тут тобі й теплі булочки на сніданок, і наваристі борщі на обід, і пухкі котлети на вечерю.

До них почала навідуватися сусідка Марія, яка повернулася з великого міста до літньої бабусі. То одне позичить, то іншим поділитися просить. Олена, добра душа, пригощала її чаєм, вибирала для неї найкращі пиріжки, давала гроші в борг. Зблизилися, наче сестри. Але сусідка була самотньою і вродливою, від неї пахло східними прянощами, ходила в яскравих кімоно, з макіяжем. І прагнула вона тепла й уваги. Кохання прагнула.

Олена й побачила її зі своїм чоловіком серед білого дня. Марія неквапливо накинула свій шовковий халат, очей не ховала. Любов у нас, каже, давно вже, а ти, виходить, тут зайва, просто безплатна хатня робітниця.

Помовчала, всміхнулася й додала: тільки борщі й умієш варити.

Чоловік намагався благати про пробачення, поки вона металася по дому, збираючи речі, раз у раз спотикаючись об нього. Та що там було збирати – саме дріб’язок: дві сукні, пара туфель, куплених на першу зарплату, та два горщики з геранями. З того, що придбали після весілля, нічого не взяла — усе залишила. Знала дріб’язковість чоловіка й розуміла, що, коли він охолоне, виставить рахунок за кожен ґудзик.

Встигла на останній автобус до сусіднього села. А звідти пішки дійду, вирішила Олена, усього чотири кілометри. На півдорозі, коли втомлене червоне сонце вже ховалося в густий ялиновий ліс, її наздогнала легкова машина. Водій, рудоволосий молодий чоловік, гостинно відчинив для неї дверцята, допоміг укласти кошик із горщиками на заднє сидіння. У салоні було тепло, чисто, пахло імбирним пряником. Мабуть, такий ароматизатор, подумала вона.

Олена зігрілася, потягнуло на сон, навіть на душі стало легше. Так би їхати далеко-далеко й нікого більше не бачити, нічого не чути й не знати, мріяла вона. Водій назвався Григорієм, фермером-овочівником. Коли заїхали в село, вона мовчки показала, де зупинитися, сухо подякувала й вийшла з теплої машини.

Увечері в селі тихо. За вигорілими на сонці ситцевими фіранками господині заварюють чай, нарізають великими шматками малиновий пиріг, посипають кропом гарячу, розсипчасту картоплю.

Удома, не роздягаючись, Олена підійшла до комода, висунула верхню шухляду, дістала аптечку: мати приймала на ніч, щось же мало залишитися. Зібрала в жменю все, що було… І тут у двері постукали. Вона зсипала старі, пожовклі пігулки в кишеню й відчинила двері — на ґанку стояв забутий кошик із материними геранями.

Коли в хаті стало тепло від протопленої печі, Олена вийшла на ґанок із чашкою гарячого чаю в руках. Вона любила темні осінні вечори, любила, коли в хатах засвічували світло, і вікна ставали схожими на банки з медом: жовті й добрі. А небо було темно-синє. Хтось би сказав, що воно чорне, але вона довго й пильно його розглядала й була впевнена: синє. Просто дуже темне. Як чорнило.

Не може небо бути чорним, коли його освітлюють міріади зірок. Усі вони були видимі, навіть найвіддаленіші, крихітні сяючі цятки. Зірки живі, вони то тьмяніють, то спалахують, переливаються, підморгують. А одна повзла поперек неба, розштовхуючи інших. Вона також сріблясто спалахувала й уперто, неквапливо просувалася, наче човник плив рікою серед квітів і листя лотоса. Літак летить, зрозуміла Олена.

Через два тижні Олена відчула себе недобре вранці: не встигала випити чашку чаю, як доводилося бігти до вбиральні. А коли здогадалася, остовпіла: два роки не виходило, невже саме тепер усе сталося, коли залишилася сама? Коли на огляді все підтвердилося, сказала собі: ну, сама то й сама, що такого? Не я перша, не я остання, виховаю.

Працювати пішла знову на пошту, немолода листоноша тітка Одарка з радістю віддала Олені більшу частину сіл на обслуговування. Осінь була суха й тепла. От і туфлі пригодилися: легкі, зручні.

Олена гасала від хати до хати з сумкою на плечі, мов турботлива бджілка: тому листа, тому газету, третьому посилку.

Приїздив Тарас, але вона його навіть у хату не пустила, таким чужим він їй здавався, і про дитину нічого не сказала. Розлучили їх швидко, без усіляких там строків для примирення, Марія поклопотала.

З РАЦСу Олена пішла на ринок, страшенно захотілося помідорів. Уже на виході зіткнулася з Григорієм, він запропонував підвезти. У машині, як і раніше, пахло імбирним пряником. Ні, це не ароматизатор, відповів він на її запитання, це справді пряники. У друга в місті своя пекарня, печуть і печиво, і тістечка, а я купую в них пряники для своїх працівників, що трудяться в теплицях, до чаю. Пригощайся, тут багато, і чоловік простягнув їй пакунок із ще теплими, запашними пряниками.

Що він собі уявив, побачивши, як Олена купувала помідори на ринку, невідомо, але наступного дня приніс їх цілий пакунок. А потім ще один і ще. Вона відмовлялася, злилася, але він залишав їх на ґанку й ішов. Олена сердилася, лаялася, усе марно. Клинки підбиває, думала вона, нічого не вийде, голубе, я вже бита птиця й знаю, що в тебе на думці. Усі ви однакові. Не буде в моїй хаті ні подруг, ні чоловіків.

Щоб переконати впертого чоловіка в своїй неприступності, довелося пустити в хід важчі аргументи – старовинну чавунну сковорідку. Григорій не врахував, що жінка задля захисту свого дому може все, і не встиг ухилитися. Коли оговтався, Олена сиділа поруч, на сходинці ґанку.

– Ну, як самопочуття, спитала вона, – а якщо серйозно, досить сюди ходити. Не можу дивитися я на вас, чоловіків, зрозумів?

Він, звісно, зрозумів, але фрукти-овочі раз на тиждень біля дверей залишав. І пряники. Імбирні, запашні, смачні. І куди їх подіти? Назад нести це добро важко, викинути шкода. А помідорів дуже хотілося. Навіть уночі прокидалася й хотіла. Може, дитині якихось вітамінів бракує, подумала Олена, зітхнула й понесла черговий пакунок із дарами до хати.

Григорій на очі Олені не ліз, але спокою не давав: поки вона з листами по селах гасала, дрова наколов, у сарай склав, ґанок підправив, хвіртку оновив. Вона теж свій запал приборкала, сковорідками більше не розмахувала. Але в хату не кликала, чаю не пропонувала.

У березні різко потепліло, з дахів звисли крижані бурульки, з’явилися калюжі. Оленина герань, зігріта теплими сонячними променями, розпушилася, випустила бутони й готувалася зацвісти яскраво-рожевими квітами…

Григорій прокинувся, коли в двері постукали. Олена простягнула йому ключ зі словами: квіти там у мене, поливай, скоро повернуся.

День виписки був сонячним. Олена сяяла від щастя, притискаючи до себе згорток із пишним блакитним бантом. Григорій вів машину, обережно об’їжджаючи калюжі й ямки.

– Куди ти нас везеш, ти що, ключ від хати забув, занепокоїлася Олена, коли машина проїхала повз її дім.

– Нічого я, Олено, не забув, упевнено відповів Григорій, просто житимеш із сином тепер у нашому домі. НАШОМУ. І не сперечайся. Ліжко для малюка я купив, пелюшки також.

Невелика затишна кімната була залита сонячним світлом, пелюшки й сорочечки лежали рівними стопками на пеленальному столику. Олена підійшла до вікна.

– І ви тут? Добре вам тут, світло, тепло? На підвіконні стояли горщики з материними геранями. Вони цвіли яскраво-рожевими квітами, пахли й виглядали задоволеними життям.

Дитина в ковдрі прокинулася, закректала, наморщила носик. Зголоднів, маленький, усміхнулася Олена й почала розстібати пальто…

P.S. Через два роки в тому ж пологовому будинку Олена стала мамою двох крихітних дівчаток, схожих одна на одну, як дві краплі води. І хоча волоссячко на їхніх голівках було ще ледь помітне, уже було зрозуміло, що воно золотистого кольору…