Олена довго терпіла витівки Тараса. На притирання характерів, а притиралася, по суті, лише вона, пішло понад десять років. До того часу Олена вже досконало знала всі звички та вподобання чоловіка, але як не старалася, догодити йому не могла. Завжди й у всьому була винна саме вона.

Останньою краплею стала невірність Тараса. Причому Олену вразило навіть не те, що в нього з’явилася інша жінка, а те, що в усьому він звинуватив саме її, Олену:

– Це ти винна! Ти погано про мене дбала! Не цінувала! Не леліяла! Я вже почав забувати, що я чоловік!

– Можливо, так і є, – відповіла тоді Олена, у якої невідомо звідки взялися сили для такої відповіді, – я рада, що ти нарешті знайшов те, що шукав. Будь щасливий.

Тарас здивовано дивився на дружину. Що означає «будь щасливий»? А де сльози?

Благання пробачити й залишитися?

– Тобі що, байдуже? – видихнув він.

– Уяви собі, – Олена навіть не дивилася в бік чоловіка, – на розлучення сам подаватимеш чи мені зайнятися?

– Я не збираюся розлучатися! – вигукнув Тарас.

– Я зрозуміла. Усе зроблю сама…

Розлучення було довгим, складним, із поділом ложок і виделок. На щастя, на сина Тарас не претендував, і дев’ятирічний Назар залишився з матір’ю. Щоправда, хлопчик намагався вплинути на рішення батьків, казав, що хоче жити з татом, але він був замалий, щоб дорослі зважали на його думку.

І Назар образився. Став некерованим, закинув навчання, не слухався. Хлопчика ніби підмінили. Олена бачила: син переживає. Тому не перешкоджала його спілкуванню з батьком.

Тараса, до речі, теж ніби підмінили. Раніше він сином особливо не цікавився, а тепер почав приділяти йому багато часу. Водив у кіно, в парк атракціонів, у піцерію. Але найбільше Назару подобалося їздити з батьком на риболовлю: з ночівлею, багаттям і смачною юшкою. Тарасу хлопчик не перечив, не показував вибрики, після спілкування з ним деякий час поводився цілком пристойно. А потім усе починалося спочатку.

Минуло близько трьох років після розлучення, коли Олена познайомилася з Юрієм. Випадково, на зупинці. Він спритно відтягнув жінку від дороги, щоб машина, що проїжджала, не обляпала її водою.

Олена подякувала, хотіла відійти, але чоловік несподівано запропонував:

– Тут поруч кавʼярня. Може, на каву?

І Олена чомусь погодилася. Не роздумуючи.

Відтоді й почався їхній роман. Юрій гарно залицявся, не поспішав із подіями. Те, що в Олени є дванадцятирічний син, його не бентежило:

– Коли ти нас познайомиш? – дедалі частіше запитував він, – я впевнений, ми швидко знайдемо спільну мову.

– А я не впевнена. Хлопчик досі ображений, що я пішла від його батька. Навряд чи він прийме тебе з розпростертими обіймами. Давай зачекаємо. Ми ж поки не збираємося жити разом.

– Не збираємося? – Юрій притягнув Олену до себе, – я мрію про це…

– Як це розуміти? – усміхнулася вона.

– Дуже просто. Виходь за мене заміж.

– Ого! А ти добре подумав? Я ж старша за тебе, та ще й із сином. Проблемним сином – зауваж. Ти можеш знайти гіднішу пару.

– Ой, старша вона, – Юрій розсміявся, – на цілий рік! І не потрібна мені гідна пара, як ти висловилася. Я тебе кохаю. І сина твого полюблю. Принаймні дуже постараюся. То як? Вийдеш за мене?

– Я подумаю, – тихо відповіла Олена…

Вона думала цілий рік і, нарешті, дала згоду на шлюб. Юрій і Назар уже були знайомі, навіть непогано спілкувалися. Але, дізнавшись, що мама виходить заміж, Назар різко змінився.

Він більше не хотів бачити Юрія. Щойно той з’являвся, хлопець тікав із дому й повертався далеко за північ.

Олена намагалася з ним поговорити, але Назар твердив одне:

– У мене є батько. Інший мені не потрібен.

– Та ніхто не претендує на місце твого тата. Ви з Юрієм можете стати просто друзями.

– Якими ще друзями? – скривився Назар, – він буде моїм вітчимом!

– Який же ти ще малий, Назаре, – усміхнулася Олена.

– У мене є тато! – вигукнув хлопець – Не хочу бачити його! Юрія твого! Навіщо він нам?!

– Годі! – не витримала Олена, – я виходжу заміж, і крапка. Доведеться тобі змиритися. Інакше…

– Що? – Назар дивився на матір таким поглядом, що вона відсахнулася, – у дитбудинок мене здаси? Щоб із цим жити?

Олена не змовчала синові:

– Не смій так зі мною розмовляти! Не подобається – іди жити до батька.

– І піду! – Назар вискочив із квартири.

Тарас не зрадів. Його друга дружина не лише не збиралася жити з пасинком, вона навіть не хотіла його бачити. Злилася, коли Тарас із ним зустрічався.

– Не розумію, – казала вона, – хлопець виріс, чого ти з ним носишся, як із писаною торбою? Заплатив гроші й живи спокійно. Чи ти ще сподіваєшся повернути його маму?

Тому, коли син з’явився несподівано, Тарас спробував йому пояснити:

– Назаре, зрозумій, я не можу тебе забрати до себе. Ти мусиш жити з мамою. А цього чоловіка не бійся. Якщо що – кажи мені. Я розберуся. І взагалі – ти в домі господар. От і будь господарем. Зрозумів?

– Зрозумів, тату, – Назар кивнув, – я зрозумів, що нікому не потрібен…

Олена вийшла заміж. Юрій переїхав до неї. Спочатку намагався якось налагодити стосунки з Назаром, але, бачачи, як той реагує, припинив спроби.

Між ним і пасинком виросла невидима, але дуже відчутна стіна.

Олена жила між двох вогнів і вже шкодувала, що погодилася вийти заміж за Юрія.

“Жила б сама, спокійно, – часто думала вона, – і Назар би менше коники показував. А так – хіба ми родина?”

Невідомо, скільки часу тривав би шлюб Олени та Юрія, якби не той день…

Назар на кухні, як завжди, зводив докоряв матері. Юрій був на балконі й усе чув. Він намагався не втручатися, але, почувши крик Назара: «Як же ти мене дістала! Разом із цим твоїм!», не витримав. Він зайшов на кухню, і його обличчя було таке напружене, що Назар замовк. Уперше в житті хлопець побачив, що його провокації більше не працюють. Напруження в кімнаті було таким щільним, що, здавалося, його можна помацати. У Юрія була злість, а в Назара — шок від несподіваного опору. Олена дивилася на обох і розуміла, що цей конфлікт зайшов занадто далеко. Це була стіна, яку ніхто не міг подолати. У той момент вона прийняла рішення. Це була помилка….

Олена зачекала місяць, щоб впевнитися у рішенні, і подала на розлучення.

– Пробач, – сказала вона Юрію, – це була помилка…

Чоловік не сперечався. Розумів: спільне життя з сином Олени неможливе.

А що Тарас? А Тарас виявився ні при чому. Втім, як завжди…

Перші кілька років Назар почувався переможцем. І лише потім, через багато років, дивлячись у згаслі очі матері, він почав сумніватися, чи правильно тоді вчинив…