Олена Іванівна повільно поверталася додому після нічної зміни. Втомлено зітхаючи й позіхаючи, вона обережно обходила калюжі, що залишилися після нещодавнього дощу. Її увагу привернуло чиєсь пирхання. Насторожившись (хтозна, що там), Олена Іванівна міцніше стиснула сумку й озирнулася. Мокра, сонна вулиця в таку ранню годину була порожньою. Навіть собак не було видно. Проте дивні звуки не вщухали.

Олена Іванівна прислухалася. Неподалік, уздовж дороги, тягнулася канава, вирита ще торік ремонтниками. Звідти долинали пирхання й хлюпання. Обережно ступаючи по дощечках і вгрузлих у болото цеглинах, Олена Іванівна дісталася до канави й зазирнула вниз. Там борсався чоловік, обліплений грязюкою, безуспішно намагаючись підвестися, посковзуючись і падаючи.

– Оце так! – долинало з канави. – Овва!

– І чого ж це ти, голубе, так набралися? – докірливо мовила Олена Іванівна.

Чоловік підвів до неї обличчя, забруднене глиною, й, зітхнувши, відповів:

– Нечистий поплутав, пані.

– Отож-бо, – похитала головою Олена Іванівна. – Мій чоловік теж усе плутався, аж поки не доплутався. Давай руку, допоможу.

Олена Іванівна нахилилася над канавою. Канава була неглибока, але стінки після дощу стали слизькими й липкими. З трудом знайшовши, куди ступити, чоловік виліз на череві й уже на твердій землі підвівся.

– Забруднив я вас, пані.

– Та яка я тобі пані, – буркотіла Олена Іванівна, витираючи руки об траву. – Я Олена Іванівна. А ти хто? — запитала вона, розпрямляючись.

– Ангел я, Олено Іванівно, – каючись, відповів врятований, опустивши голову.

Глиняна багнюка обліпила його з ніг до голови, стікаючи з піджака й хлюпаючи в черевиках.

– Усі ви ангели, – пирхнула Олена Іванівна й, зітхнувши, запитала: – Дружина хоч є?

– Нема, пані, — жалібно відгукнувся чоловік. – Нема!

– Ходімо до мене, – глянувши на нього, що смиренно чоботом розгрібав болото, мовила Олена Іванівна. – Треба тебе обчистити.

Після того, як не стало чоловіка (хорошою був людиною, тільки любив чаркуватися) Олена Іванівна залишилася сама. Хоч була ще молодою й привабливою, пари собі так і не знайшла. Славилася вона грозою місцевих вулиць – чоловіки мимоволі втягували голови в плечі, почувши її гучний голос. Міццю Олена Іванівна могла позмагатися з вантажником, а вразливістю своєю легко розчулювалася до сліз. Двох своїх котів — Мурчика і Бровка — вона обожнювала й віддавала їм усю свою нерозтрачену ніжність.

– У дворі не галасуй, – суворо наказала Олена Іванівна, підходячи до будинку. – Люди ще сплять. Пощастило тобі, що я з нічної зміни йшла й помітила, як ти в канаві купаєшся.

– Ой, пощастило, пані, інакше й не скажеш.

– Та яка я тобі пані?! – гнівно прошепотіла Олена Іванівна.

Відмившись, чоловік виявився схожим на колобка: нижчий за Олену Іванівну, пухкенький, рум’яний, із веселими блакитними очима й каштановими кучерями, що обрамляли сяючу лисину. Від нього віяло чимось затишним, домашнім. Побачивши, як він п’є чай із блюдця, натягнувши велику сорочку її чоловіка, Олена Іванівна тужливо зітхнула й підсунула йому варення.

– Дякую, Олено Іванівно, – відставляючи порожню чашку, мовив врятований.

– Як тебе звати? – запитала Олена Іванівна, згадавши, що за пранням забула дізнатися ім’я гостя, який тихо сидів у кутку, прикрившись газетою.

– Максим, пані, Максим.

– А по батькові? Не хлопчисько ж ти, щоб лише на ім’я відгукуватися.

– По батькові? – Максим почухав лисину пальцем, наче пригадуючи. – Петрович! – радісно відгукнувся нарешті.

– Ну, ось що, Максиме Петровичу, – підводячись із-за столу, мовила Олена Іванівна. – Загаялася я з тобою, а мені поспати треба. Увечері в племінниці іменини, треба привітати.

– Як же я піду, пані? Одяг мій же мокрий, – стривожено запитав Максим, дивлячись, як господиня прибирає зі столу посуд.

– Та хто тебе жене? – усміхнулася Олена Іванівна. – Я ляжу, а ти, он, хоч газету почитай. Чи сам приляж на диванчику. Я тобі простирадло дам. Відіспишся. Голова як?

– Тяжка, пані, – відгукнувся Максим. – А розбудити вас коли?

– А я сама прокинуся. Звикла, – мовила Олена Іванівна й, діставши з шафи простирадло й подушку, вручила їх Максимові. – Ковдрою накриєшся.

– А не боїтеся, Олено Іванівно, отак чоловіка в домі залишати?

– Був би ти чоловік, – зітхнула Олена Іванівна. – А так сміх один. А поцупити щось – тут і цупити особливо нічого.

Вона велично й втомлено попливла до сусідньої кімнати. Скрипнуло велика ліжко – під вагою Олени Іванівни прогнулася панцирна сітка — і все стихло.

Максим Петрович щось пошепотів у віконце, гірко зітхнув, перехрестився й, постеливши собі на диванчику, згорнувся калачиком.

Увечері Олена Іванівна причепурилася: зробила зачіску, дістала з шафи нову сукню, нафарбувала очі й губи. Не якась там вона, а ягідка в самому соку.

– Я, Олено Іванівно, годинник полагодив, – поглядаючи на оновлену господиню й червоніючи, повідомив Максим Петрович.

– Ой, який молодчина! – сплеснула руками Олена Іванівна, почувши, як на кухні закувала зозуля. – Ну, дякую, прислужився.

Обернувшись від дзеркала, Олена Іванівна глянула на Максима. Той улесливо всміхнувся й знову потупився в підлогу: в сорочці, штанях не за розміром, у капцях на босу ногу, в ньому було щось безпритульне чи що.

«Чоловік і є чоловік, – подумала Олена Іванівна. – За кожним дбати треба».

Помітивши її мовчання, Максим почав збиратися.

– Мені, Олено Іванівно, пора. Одяг мій висох. Дякую. Пробачте за клопіт. Пора.

– Та куди ж ти підеш? – тихо запитала Олена Іванівна й сіла на стілець, бо ноги її не тримали.

Потупцявши біля дверей, Максим Петрович зашморгав носом.

– І то правда, пані, – пробурмотів він. – Іти мені нікуди. Нікого тут у мене немає. – І він сповнено надії звів на неї блакитні очі.

– Залишайся, – вирішила Олена Іванівна. – На роботу тебе влаштую. Нам на складі сторожі потрібні. Не об’їси.

– Я, пані… – почав був Максим.

– А тепер одягайся, бо до племінниці спізнимося.

Вільно зітхнувши після прийнятого рішення, Олена Іванівна почала взуватися.

– Але, чур, не пити! – суворо наказала вона Максимові, вправно зав’язуючи йому краватку чоловіка. – Бо інакше…

– Та що ви, що ви, пані, — залепетав Максим, висячи на краватці.

– І не називай мене при людях пані!

Вечір минув гарно, дуже навіть.

Максим теж виявився душевним. Ба більше, навіть делікатним. У гостях поводився, як справжній кавалер. І ані краплі! Коли пропонували, відмахувався й косився на Олену Іванівну.

– Ти ким будеш? – пошепки запитала Олена Іванівна, штовхнувши в бік пригорнувшогося Максима. – Годинникар?

– Ангел я, пані. Справжнісінький, – так само пошепки відповів він.

– Ну, так. Ангел. Скажеш таке. То що ж ти в канаві валявся, якщо ангел?

– Усе вони, пані, – лукаві смугасті, — гірко зітхнув Максим. – Відправили мене одну бабусю в рай провести. Хороша була жінка. Добра. Ну, сусіди, родичі, туди-сюди, поминки. П’ють, плачуть. Різні історії про покійницю згадують. Давай, думаю, заспокою їх. Надто вже вони за нею побиваються. Скажу, що їй тепер краще, ніж усім тут зібраним. Ну, я в людину й обернувся. А лукавим тільки того й треба. Пішли воду каламутити. Не встиг озирнутися, як начаркувався.

– Ой, Господи! – зітхнула Олена Іванівна. – Язик у тебе без кісток. То чому ж ти, якщо ангел, не відлетів назад?

– Та не можу я, пані. Крила поцупили, хвостаті.

– Ой, спи вже, хвостатий, – пробурмотіла Олена Іванівна, якій крізь дрімоту розповідь Максима здалася казкою.

Так вони й зажили. Максим писав листи, казав, що просить крила надіслати, якщо ще раз на землю випаде нагода. Та чи то в рай нині кандидатів немає, чи то пошта до небесної канцелярії довго йде – настала зима. Олена Іванівна влаштувала Максима сторожем, разом ходили на зміну. Вдома Максим узяв на себе всю чоловічу роботу, на базар із Оленою Іванівною ходив, важке їй носити не дозволяв, за котами доглядав.

– А що, як нам дитинку завести? – гомонів він, тулячись до Олени Іванівни. — Я, видно, тут залишуся, жили б, як люди.

– Та ну тебе, – сміялася Олена Іванівна. – Яка ще дитинка? Не молодичка я.

– Ти в мене, пані, в самому соку, – відгукувався Максим. – А до того ж, я все ж яку-ніяку силу маю. А раптом ми чудо сотворимо?

– Сотворимо, сотворимо, – сміялася Олена Іванівна й гасила світло.

Та подивитися на своє творіння Максимові не довелося. Одного ранку, коли вони повернулися з роботи й Максим уклав дружину спати, у двері постукали. Олена Іванівна чула, як Максим відчинив двері й на кухні з кимось шепотівся. Потім сон її зморив, та такий міцний, що як не гукав її Максим, як не тормошив, а розбудити толком не зміг.

– Пора мені, Олено Іванівно, – сказав він, гладячи дружину. – Не ображайся, що так вийшло. Крила прислали. На базар ми вчора збиралися, то я сходив. Бережи себе, Олено Іванівно, я, як зможу, вісточку пришлю.

З тим і пішов…

Олена Іванівна прокинулася вже надвечір. Снився їй дивний сон, що хотіла раніше очі розплющити, та не змогла. На кухні стояли сумки з картоплею, буряками — усе, що треба було. Зарплата Максима лежала, щойно отримана. А його самого не було. Зникли лише ті речі, у яких його Олена Іванівна з канави витягла. А біля дверей на підлозі валялися дві пір’їнки. Білі, наче лебедині. Поглянула на них Олена Іванівна, сіла й завила. Ким би там Максим не був, а «чудо» вони таки сотворили, і чекали його до жовтня.

Народила Олена Іванівна хлопчика. Блакитноокого. Назвали його Дмитриком. І до чого ж бешкетне дитя вийшло — сил немає. Але розумне й ласкаве, до матері так і горнулося. Щойно на ніжки став — Олені Іванівні лист від Максима прийшов. Писав, що за свою провину й поведінку був засланий хмари рахувати. Писав, що дуже тужить, але вирватися немає жодної можливості.

Олена Іванівна трохи позітхала й сховала конверт у шухляду з документами. Зворотної адреси Максим не вказав, куди ж писати, що син народився?

Та якимось чином Максим про нащадка дізнався. Влітку, коли Олена Іванівна вивішувала у дворі Дмитрикові речі, з’явився він. У піджачку своєму, в черевичках, ґудзики на сорочці обірвані, очі сяють.

– Утік я, Олено Іванівно, – каже. – Страшенно захотілося на малого глянути.

– Ну, глянь, глянь, – відгукнулася вона й ляснула його мокрою Дмитриковою майкою. Увесь двір бачив. Потім уже вона розплакалася й повела його до хати. Він усе їй щось пояснював.

Так і живуть.

– З дивацтвами він у мене, – каже Олена Іванівна. – Але чоловік хороший.

Часто бачу цю пару. Вона — статна, яскрава, усе така ж гарна, гордо пливе вулицею, а поруч Максим — нижчий за неї, лисина в ореолі кучерів, животик, очі сяють. Веде її під ручку, як королеву. І Дмитрик поряд. Не знаю, ангел його батько чи ні, а хлопчак точно ангелом не вийшов. Але гарний, блакитноокий.