– Олено, якщо ти так довго збиратимешся, то ми потрапимо в затори! – Іван виніс до машини ще одну партію валіз і, здається, почав нервувати.

– Іване, ну знов щось забудемо, а потім ти сам бурчатимеш, – Олена склала до сумки документи, гаманець, телефон, ключі від дачі. А де ж мамині сережки? Влітку на дачі Олена завжди їх носила. Простенькі, зручні, мамина пам’ять.

– Ну, ти ще довго? – голос Івана звучав уже з ноткою злості.

– Іду, Іване, ось ключі від дачі взяла, а ти їх на комоді залишив, – Олена вирішила, що, мабуть, сережки залишилися на дачі ще з осені. Знайдуться, куди ж вони подінуться.

Незабаром літні канікули. Діти привезуть онуків. Треба ж, вони з Іваном уже бабуся й дідусь. Неймовірно!

Олена та Іван збудували дачу п’ятнадцять років тому. Мама Олени раділа цьому чи не найбільше, адже тепер усе літо можна було проводити на природі. Їй тоді вже було майже вісімдесят. Бувало, скаже:

– От якби тато бачив, як добре ми живемо. І дача є, і сад, і городець. А ще й машина! У нас же нічого цього не було. А головне, Оленочко, бажаю вам довго-довго разом жити й радіти! Так важко, коли хтось один іде раніше.

Олена зазвичай відповідала:

– Мамочко, тато все бачить із небес і радіє за нас!

– Думаєш, він бачить? – зворушливо зазираючи Олені в очі, перепитувала мама.

– Звісно, – впевнено казала Олена, хоч сама в свої слова анітрохи не вірила. Люди народжуються, живуть і відходять. Якби було інакше, це б хоч якось відчувалося.

Минулої осені мама, виїжджаючи з дачі, особливо довго прощалася з садом, домом, яблунями, вишнями. Обіймаючи черешеньку, гладила гладенький стовбур і тихо шепотіла:

– Прощай, черешенько, мабуть, більше не побачимося.

До дачі Олена з Іваном доїхали без заторів, пощастило. Протопили пічку, відчинили всі вікна. Олена розібрала речі, зварила картоплі, на швидку руку приготувала сосиски. Помідори порізала.

Так, тепер їх з Іваном ніхто не зустріне посмішкою і млинцями на літніх вихідних. Що ж, життя триває.

Сережок на дачі теж ніде не було. Ні в буфеті, ні на тумбочці, ні в шкатулці.

«Треба ж, як прикро, невже загубилися? Мамин подарунок», – Олена сама не розуміла, чому так зациклилася на тих сережках.

На вулиці повітря ще було прохолодним, але на сонці пригрівало по-літньому. Олена відкрила троянди – вони не постраждали від морозів, стебла зелені. Мама їх дуже любила. Ось на цій лавці мама любила сидіти й милуватися всім довкола. Як правнуки граються. Як вони з Іваном смажать шашлики. А ще мама любила стояти на балкончику їхнього будинку.

Олена повернула голову до будинку й застигла. У променях призахідного сонця вона побачила свою маму. У її улюбленому кардигані – мама останнім часом мерзла. Мама помахала Олені однією рукою, щось показуючи в іншій.

«Що за мана?» – Олена заплющила очі й похитала головою. На цій дачі стільки справ після зими. Мабуть, вона перевтомилася, ось і привиділося, що мама стоїть на балконі. Але так ясно, просто дивовижно.

Олена розплющила очі – ні, балкон порожній, це лише гра світла. Та все ж, мабуть, промені призахідного сонця зіграли з нею такий жарт. Видіння.

Олена підійшла до будинку, піднялася сходами й вийшла на балкон. На перилах щось блиснуло. Олена підійшла ближче й здригнулася:

– Не може бути! Вони ж не могли пролежати тут усю зиму? Їх би вітром здуло на землю, замело, і їх би ніколи не знайшли. Невже це справді мама мені їх принесла? Не може бути! Але ж я сама бачила!

На перилах балкона лежали, поблискуючи, ті самі мамині сережки. Це їх мама щойно простягала Олені, тримаючи в руці.

Олена одягла дорогоцінний мамин подарунок, і їй раптом стало так тепло й добре. Яблуні в саду наливалися новими соками. На березах набухли бруньки. Олена відчувала, що мама дивиться на неї згори й радіє. І тепер Олена вірила, що це так.

Ніщо не зникає безслідно і не з’являється нізвідки.