Тонка ручка просувається крізь щілину в парканній сітці й тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, і продовжую прополювати цибулю.

– Добрий день, тітко Маріє! – гукає тоненьким голоском Сашко.

– Привіт, сонечко, – усміхаюся я. – Ходи сюди, допоможеш мені зібрати полуницю.

Парканна сітка прогнулася, я легко підіймаю нижній край, і до мене в гості приходить Янгол – так я називаю Сашка.

Слідом за ним, сопучи й зітхаючи, протискується великий пес Барон, удвічі більший за свого господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Сашко обирає найбільші й найстигліші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, мов крила, лопатки, що випирають. Через це я й кличу його Янголом. Йому п’ять років. Допитливий, добрий.

– Сашко, а чому мама зранку сварилася?

– Та вона хотіла табуретки пофарбувати, а я розлив фарбу, – відповідає Сашко. – Хотів Баронові будку пофарбувати, а банка ненароком вислизнула.

– Ну, це не біда. Зараз ми з тобою чаю поп’ємо й купимо нову фарбу.

Мій маленький Янгол без нагадувань миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце – біля вікна. З-поміж страв обирає полуницю з молоком і ще теплу пампушку. Пампушка посипана цукровою пудрою, і над верхньою губою в Сашка з’являються білі солодкі вуса.

На килимку біля порога лежить Барон. Він тут не вперше, знає правила дому й терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Барон жалісливо дивиться на самотню сирну оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас із Сашком, ніби питаючи поглядом: це все?! Ми сміємося, і я ставлю перед кошлатим сусідом миску з супом. Барон нас прощає й неквапно береться до їжі.

За годину ми втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу додому перевдягнутися, збираю в пакет решту полуниці й пампушки.

На ґанку Сашкового дому сидить бабуся. Вона вже два роки, як не бачить. Маленький Янгол дбайливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно й гарно, заправляє неслухняне пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна миску з полуницею – знаю, вона її любить.

На відкритій веранді разом із Сашком фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім, із другої банки, – будку Барона. Тепер вона буде зелена. Сашко задоволений, Барон – байдужий.

З роботи повертається Олена, Сашкова мама. Хвалить сина за виконану роботу, запрошує всіх до столу. Сашко бере бабусю за руку й веде до хати. Потім годує її рисовою кашею, обережно й терпляче. Чай бабуся п’є самостійно, з карамелькою. По дому ходить сама, знає, де яка дошка скрипне.

Олена працює в придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо друга зміна, повертається пізно. Уся надія на сина.

Краєм ока стежу за Сашком – він наминає кашу, приправлену шматочком масла, за обидві щоки. Випивши чашку солодкого чаю, іде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи навпаки: чоловік, але ще дитина?

Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно вдягтися, годує її, носить до хати дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і, буває, гірко плаче, коли мати несправедливо насварить. Та може щасливо сміятися, коли купається в річці, а бризки води здіймаються високо-високо й виграють на сонці.

Олена проводжає мене до хвіртки. Я прошу не сваритися на Сашка. Він чоловік, не критикуй його. Бережи. Шукай привід, щоб похвалити.

Олена починає скаржитися на важке життя, на незрячу матір, на малу зарплату.

Я відповідаю: свій дім, мама жива й поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Цінуй те, що маєш, і не рівняйся на інших.

Олена усміхається й махає на прощання рукою.

Мої заняття з Сашком не минають марно: у п’ять років він уже вільно читає бабусі «Тома Сойєра». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, наче стиглий соняшник, повільно ховається в ліс, відпускаючи останні теплі промені. Хмари, підсвічені знизу, відливають золотом. Усе довкола затихає, відпочиває від метушні й звуків. Наше із Сашком спілкування зовсім не відлякує цікаву рибку, і незабаром пара, виблискуючи лускою, уже гасає в банці. Вечеря моєму котові забезпечена…

…Сьогодні до мене прилітав Янгол. Йому вже сорок два. Шанований лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мого дому.

Усі називають його Олександром Івановичем, але я знаю, що це Янгол! Великий, широкоплечий і дуже добрий Янгол. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна й щасливо усміхається.

П’є чай із теплими пампушками, випиває на ґанку чашку запашного чаю, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами…