– Скажи мені, будь ласка, Гринишин, чому ти усміхаєшся? Мені хочеться плакати, а він усе усміхається, – мовила Олена до свого чоловіка.

– А чому це, цікаво, я маю плакати? – відповів Іван.

– Тому, Гринишин, тому. Сам не здогадуєшся?

– Ні, – відказав Олені чоловік.

– Гаразд, пояснюю для… – Олена на мить замовкла, підбираючи з-поміж всіх слів найменш дошкульне. – Пояснюю, – повторила вона, – для особливо неуважних. Твоя дружина, Гринишин, тобто я, сьогодні була на огляді. І лікар підтвердив, що я при надії. П’ять тижнів.

– Добре, – відповів Іван. – Це я вже чув. І що з того?

– А те, Гринишин. Просто слів нема у мене.

– Ніякої проблеми я, якщо чесно, не бачу, Олено. Хіба в тебе немає чоловіка? Скільки жінок самотужки виховують дітей

– і нічого, жодних проблем. А в тебе є законний чоловік. Які тут проблеми?

– Гринишин, ти що, геть забув? Чи показати тобі мій паспорт, щоб ти пригадав?

– Що я маю пригадати, Олено?

– Скільки мені років. Серед молоденьких двадцятирічних дівчат я виглядатиму, наче динозавр. Усі збіжаться на мене подивитися.

– Та які проблеми, Олено? Жінки народжують і в значно старшому віці. А тобі лише тридцять дев’ять. І до того ж, для мене ти завжди молода, – Іван обійняв Олену за плечі й пригорнув до себе.

– Так соромно, Гринишин. Це ти в усьому винен, – сказала Олена, ще міцніше притулившись до коханого чоловіка.

– Звісно, я, сонечко моє ясне. А хто ж іще? – відповів Іван.

– І до того ж… – Олена відсторонилася від чоловіка, – що ми скажемо нашому Петрикові? Що лелека приніс братика чи сестричку? Чи в капусті знайшли?

– Ну, про лелеку й капусту розповідають дітям у три роки. А в п’ять вони вже все знають. А нашому хлопцеві скоро дев’ятнадцять. Нога в нього, бач, довша за мою. Сам уже наречений.

Син Петро сприйняв новину про те, що скоро матиме братика чи сестричку, дуже спокійно. Лише сказав:

– Ну, батьки, ви даєте!

Набагато складніше сприйняли новину обидві бабусі. Вони примчали з різних кінців міста зі швидкістю світла.

– Я завжди знала, що ваша сім’я трохи дивакувата. Але ж не до такої міри! Ви хочете мене до чого довести? – обурювалася мама Івана, хапаючись за серце. – Які діти в вашому віці? П’ятий десяток обом скоро. Пенсія не за горами, а вони до пологового зібралися.

– І до того ж, у такому віці це може бути нелегко, – підтакувала свекрусі мама Олени. – Здоров’я в тебе, Олено, так собі. Одну дитину виростили – і досить. Поживіть для себе. У місті стільки можливостей: театри, виставки, музеї. А тут знову пелюшки, безсонні ночі.

Обидві мами були схожі на зненацька потривожених квочок. У мами Івана капелюшок з’їхав набік і кумедно погойдувався від кожного повороту голови. Іван із Оленою одночасно розсміялися, дивлячись на неї.

– Вони ще й сміються! – сплеснула руками мама Олени. – Плакати треба гіркими сльозами, а вони сміються.

Ображені мами пішли від Гринишиних під ручку.

– І не проводжайте нас.

– І не телефонуйте!

– І на нашу допомогу не розраховуйте!

– Крутіться тут самі, як хочете.

Мами гучно грюкнули вхідними дверима на прощання.

Вночі Олена з Іваном не спали.

– Про що думаєш? – запитав Іван у Олени.

– А пам’ятаєш, коли мене до пологового відвезли, я три дні була. А ти всі ці три дні стояв під вікнами. Тебе тоді всі називали дивакуватим татусем. Інші чоловіки приходили й ішли, а ти стояв увесь час…

Уранці з різних кінців міста примчали обидві мами. Не змовляючись, вони привезли Олені свіжовичавлений морквяний сік і змусили її одразу його випити. З новиною про те, що вони вдруге стануть бабусями, вони переночували й за безсонну ніч змирилися. І навіть вирішили, що одну свою квартиру залишать Петрикові, а іншу – внукові чи внучці, залежно від того, хто народиться.

У належний термін Олена народила чудову дівчинку з такими гарними віями, що на неї приходив подивитися весь персонал.

На другий день Олені дозволили вставати. Вона підійшла до вікна й із висоти четвертого поверху глянула вниз. Під вікнами, задерши голову вгору, стояв і дивився на неї коханий чоловік Іван. Він усміхався.

– Ну і що ти тут, Гринишин, стоїш і усміхаєшся? – беззвучно запитала його Олена.

– А я завжди усміхаюся, коли дивлюся на сонце, – так само беззвучно відповів їй Іван.

Але Олена його почула.