– Оленко, зайди. Мій у погребі був, набрав тобі картоплі.

Олена звернула у двір сусідки.

– Ой, дякую, тітко Лідіє, я вам обов’язково поверну.

– Та з чого ж ти повернеш? Ой, лишенько. Поверне вона. Раніше треба було думати, як дітей на світ приводила. Коля ж ніколи не був справжнім чоловіком.

Олена проковтнула ці слова, бо знала, що до зарплати ще тиждень, а на одному молоці довго не протримаються. Якби ж сама – а вдома на неї чекали троє малюків. Коля, про якого згадувала сусідка, був її чоловіком. Точніше, колишнім.

Минулого року він дізнався, що за трьох дітей держава не дасть ні машини, ні квартири, швиденько зібрав речі й заявив, що в злиднях жити не хоче. Олена саме мила посуд і навіть тарілку впустила.

– Колю, ти що таке кажеш? Ти ж чоловік. Іди на нормальну роботу, де добре платять – і не буде ніякої бідності. Це ж твої діти. Ти завжди казав, що хочеш велику родину.

– Хотів. Але ж я не знав, що влада така байдужа до багатодітних родин. А працювати в порожнечу – змісту не бачу, – відповів Коля.

Олена опустила руки.

– Коль, а як же ми? Як я впораюсь сама?

– Олено, ну не знаю. Та й взагалі, чого ти не наполягла, що й однієї дитини досить? Ти ж жінка, мала б розуміти, що таке може статись.

Олена не встигла нічого відповісти, бо Коля вискочив з хати й майже бігом помчав до зупинки. Сльози підступили до очей, але вона побачила – на неї дивляться три пари очей. Назарко – найстарший, цьогоріч у перший клас, Тимофійкові п’ять, а їхній зірочці Златі – всього два. Олена ковтнула сльози, усміхнулась:

– Ну що, хто буде млинці?

Діти застрибали від радості. Лише ввечері Назарко запитав:

– Мам, а тато вже не повернеться?

Олена намагалася щось вигадати, але просто відповіла:

– Ні, сину…

Назарко трохи подумав, потім мовив:

– Ну й нехай. Ми й без нього впораємось. Я тобі допомагатиму.

Коли Олена поверталась ввечері зі стайні, знала, що малеча вже нагодована і по ліжках. І взагалі, вона дивувалась, як її син так швидко подорослішав.

Подякувавши за картоплю, Олена рушила додому. «Господи, коли ж потепліє? Зима якась ненормальна цього року». Картоплі б вистачило, але такого морозу ніхто не чекав – у багатьох вона навіть у погребах померзла. Люди в селі її жаліли. Бо село – воно добре. Але говорили про неї різне. Вона зараз просто не уявляла, як би жила, якби когось із дітей не було. Як би не важко – але справлялись. Хотілося нового одягу, іграшок, але діти не просили. Знали — мама купить, як зможе. Цього року вони з Назарком вирішили теплицю ставити – поки що з плівки, але вже все прорахували. Скільки більше баночок огірків та помідорів на зиму закрутять!

Олена перекинула відро в іншу руку й раптом побачила натовп. Як натовп – для села й троє людей – це вже подія.

Вони стояли біля її паркану. Ще здалеку чула:

– Який величезний! Явно мисливський.

– Напевно кабан подер. Ні, не вибереться певно.

Олена глянула туди, куди всі дивились, і ахнула:

– Що ж ви стоїте? Йому ж допомогти треба!

Люди озирнулись. Сусід мовив:

– Та ти, Оленко, теж скажеш… Бачиш, які ікла? Хто до нього полізе? Та й не допоможеш уже.

– Як це не допоможеш? Він же до людей вийшов – по допомогу.

На снігу лежав пес — чи мисливський, чи ні, але бік у нього був серйозно пошкоджений. Велетенський, але Олені не було страшно. Люди посміювались і поступово розійшлись – нікому проблем не треба.

Олена обережно провела рукою між вухами пса.

– Потерпи, зараз принесу ковдру, перенесу тебе — і підемо додому.

Позаду почулось:

– Мамо, я ковдру приніс. І дверцята від старого холодильника — можна замість нош.

Олена озирнулась — Назарко стояв зі сльозами в очах.

– Мамо, він вибереться?

– Він повинен. Ми будемо піклуватися.

Наступного дня Олена пішла до роботи. «Ще треба молочка взяти, може, Джек хоч його поп’є». Так Назарко назвав собаку. Він і не відходив від нього.

Ввечері Джек трохи попив молока.

– Молодець, ти впораєшся…

Пес справді вижив. Через три тижні вже ходив по хаті. Діти гладили його, хоч і побоювались. Джек спав біля ліжка Назарка.

Весна прийшла раптово. Олена з Назарком накрили грядку плівкою, діти бавилися з собакою на вулиці.

– Граф!

Пес застиг, зойкнув і в один стрибок перескочив через паркан. Він кинувся до незнайомця — облизував йому обличчя, а той намагався обійняти його ще сильніше.

– Вітаю, господине. Я пів року шукав свого собаку. Думав, вже й не знайду. А він вижив…

Назарко шмигнув носом:

– Мама його виходила. Ночами не спала…

Чоловік — Ігор — був мисливцем, художником, підприємцем. Він залишився на кілька днів. Полагодив паркан, помагав з теплицею. Все в нього виходило. Олена боялась, що звикне. І однієї ночі сказала:

– Ігоре, їдьте…

— Ви мені дуже подобаєтесь. Але я боюсь… П’ять років тому я втратив дружину і дітей. І я не хочу знову пускати когось у серце.

Олена мовчки кивнула. Вночі він поїхав. Уранці діти плакали, але вона сказала:

– Уявіть, що через ваші сльози Ігор не забрав би Джека. А Джек для нього – як дитина…

– Назарку, неси воду!

Олена оглянула теплицю, в яку хтось зайшов:

– Засохне все, поки принесеш!..

Вона обернулась — це був не Назарко, а Ігор. Він мовчки дивився. Джек забіг, лизнув їй руку і побіг до дітей.

– Що ти тут робиш?

– Сам не знаю… Але от подумав: я ж можу вас не втрачати. І важко не буде. Правда, Олено?

– Правда… Звісно, правда…

Джек був день Джеком, день Графом. І на те, і на інше реагував. А коли в Ігоря з Оленою народився син — пес став йому найвідданішою нянькою…