Інша жінка просила мене, аби я покинула чоловіка, аби він нарешті став її, бо він сам не може мене кинути. Я дивилася на цю заміжню жінку і не розуміла, чому вона хоче кинути свого чоловіка і жити з моїм.

— Пані, ви розумієте, якою людиною є мій чоловік? — запитала я, відставляючи чашку з кавою, яка раптом стала гіркою. — Ви послухайте, що я пережила за ці роки.

Я почала їй розказувати, як він не пропускає жодної спідниці. Це було навіть не смішно — це була якась постійна потреба підтвердження своєї чоловічої унікальності. Я розповіла їй про випадок трирічної давнини, коли він «затримався на роботі», а потім я знайшла в його кишені квитанцію з ювелірного магазину на браслет, якого ніколи не бачила.

Розповіла про те, як він на нашому спільному відпочинку примудрявся фліртувати з аніматорами прямо у мене за спиною.

— Ви думаєте, ви особлива? — запитала я її прямо в очі. — Він кожній каже, що дружина — це тягар, що я нездужаю, що я без нього пропаду. Це його казочка. Він не йде не тому, що йому мене шкода, а тому, що йому зручно мати тиху гавань, де завжди попрасовано сорочки, поки він шукає пригоди на стороні.

Жінка, яку звали Ірина, дивилася на мене з якимось дивним викликом.

— Він не такий зі мною, — тихо промовила вона. — Він дарує мені увагу. Мій чоловік… він просто є. А Олег — він цікавий, дотепний, уважний.

— Він цікавий, поки у нього є гроші на квіти для вас, — зауважила я. — А ви знаєте, що ці гроші він бере з нашого спільного бюджету, який я наповнюю на рівні з ним, а іноді й більше? Ви готові до того, що через пів року він почне затримуватися у «справах» уже від вас?

— Ви просто хочете мене залякати, щоб я пішла, — Ірина стиснула кулаки. — Але він сам сказав: «Якби не вона, ми б уже були разом». Подайте на розлучення. Полегшіть йому життя.

Я дивилася на її доглянуті руки, на дорогу обручку. Вона справді була готова зруйнувати свій дім заради людини, яка за десять років нашого шлюбу жодного разу не прийшла додому вчасно в день мого народження.

— Добре, — сказала я, і в цей момент у мене в голові наче щось клацнуло. — Я зроблю це. Я подам на розлучення. Але мені потрібні факти. Я не хочу, щоб він потім ходив за мною і розповідав спільним друзям, яка я істеричка. Скиньте мені все, що у вас є.

— Я зроблю це, — швидко відповіла вона, явно зраділа моїй «поступливості».

Через пів години після того, як вона пішла, мій телефон почав розриватися від сповіщень. Це був потік «доказів».

Десятки фотографій: Олег у ресторанах, Олег на пляжі (куди він нібито їздив у відрядження). І переписки. Боже, ці переписки були справжнім шедевром лицемірства. «Моя єдина», «ти моє повітря», «я рахую хвилини до зустрічі».

Але серед цього всього були й інші скріни. Ірина, мабуть, хотіла показати мені, наскільки він «затребуваний», і скинула мені його переписки з іншими, які він сам їй показував, щоб довести, що він «вибрав її».

Я покликала свою подругу Нату. Ми сиділи на моїй кухні, гортали ці архіви й мовчали.

— Це клініка, — нарешті сказала Ната. — Подивися на дати. Він писав цій Ірині о десятій вечора, а об одинадцятій уже відправляв вірші якійсь Оксані.

— Я знаю, — відповіла я. — І я знаю, що з цим робити. Олег хотів екстриму? Він його отримає.

Я не стала влаштовувати сцен. Наступного дня я пішла до адвоката. Через свою роботу я мала гарні зв’язки, тому процес пішов швидко. Квартира була моєю ще до шлюбу, машину ми продали минулого року, а нову він так і не купив — все спускав на свої «пошуки себе» та поїздки.

Коли я отримала документи, я викликала Олега на розмову.

— Ось, — я поклала папір на стіл. — Ти вільний. Можеш йти до своєї Ірини.

Він спочатку намагався грати роль ображеного.

— Що це? Хто тобі наговорив дурниць? Це все наклепи!

— Олеже, припини, — я розвернула до нього екран планшета з його ж фотографіями. — Твоя Ірина була тут. Вона дуже просила тебе «звільнити». Я виконала її прохання. Речі у передпокої.

Він зблід. Він не чекав, що все буде так просто. Він звик до довгих розмов, до моїх спроб щось змінити, до виправдань.

А тут — випроваджують.

— Але куди я піду прямо зараз? — запитав він, втративши весь свій блиск.

— До неї. Вона ж так на тебе чекає.

Він пішов. А я сіла за стіл і відкрила список контактів, який мені так люб’язно надала Ірина. Там були чоловіки тих жінок, з якими Олег «прощався» заради своєї нової пасії. І чоловік самої Ірини теж був у списку — його було неважко знайти в соцмережах за її прізвищем.

Я створила кілька повідомлень. Коротких. Стриманих.

«Доброго дня. Думаю, вам варто знати, на що витрачає час ваша дружина. Додаю фото та переписки для ознайомлення».

Я натиснула кнопку «Надіслати» кілька разів. Останнім було повідомлення для чоловіка Ірини. У папку для нього я поклала найбільше — включно з тими моментами, де вона розповідала Олегу, який її чоловік «нудний і обмежений».

Минуло кілька тижнів. Я була на роботі, коли зателефонувала Ната.

— Слухай, ти не повіриш. Бачила сьогодні нашого «героя». Стоїть біля метро, виглядає не дуже. Кажуть, Ірину чоловік виставив з хати в той же вечір, як отримав твій «привіт». І ніякого спільного життя у них з Олегом не вийшло. Виявилося, що без твоїх грошей і твоєї квартири Олег не такий вже й романтичний, а Ірині без чоловікового гаманця він взагалі не потрібен.

— Я так і думала, — відповіла я.

— А ще кажуть, що чоловік однієї з тих жінок, Оксани, знайшов Олега біля під’їзду. Була довга і не дуже приємна розмова. Тепер у Олега проблеми не тільки з житлом.

Я закінчила розмову і подивилася у вікно. Весна була в самому розпалі. Сонце світило яскраво, на деревах пробивалася перша зелень. Я відчувала таку легкість, якої не знала вже багато років. У моїй квартирі було тихо. Жодної брехні, жодних чужих парфумів, жодних очікувань.

А ще я відчувала, що зробила правильно з тими повідомленнями.

Бо для всього потрібні двоє, хіба не так? Як би мій чоловік не хотів показатися, але ж були очі, які хотіли його бачити і вуха, які хотіли його слухати. А як ці очі теж були одружені, то хіба я в тому винна?