Різкий, настирливий дзвінок мобільного вирвав мене зі сну. Я намацала телефон, мружачись від яскравого світла екрана. Оля. Третя година ночі. Все стиснулося від передчуття чогось недоброго. Оля ніколи не дзвонила так пізно без вагомої причини.

– Алло? – мій голос звучав хрипко.

На тому кінці дроту дихали так, наче людина щойно пробігла марафон. А потім – слова, які мені довелося перепитати двічі, щоб переконатися, що я не сплю.

– Юлько… його… його немає, – прошепотіла Оля, і в її голосі, зазвичай дзвінкому й життєрадісному, пролунала така дивна інтонація, що мені стало по-справжньому не по собі.

– Кого «його», Олю? Що сталося?

– Чайника! Немає мого чайника! Того, якого ти мені дарувала на новосілля! Його немає!

Я сіла в ліжку, намагаючись відігнати залишки сну і зрозуміти, чи жартує вона. Але голос Олі тремтів.

– Стій, стій, Олю. Заспокойся. Що ти таке говориш? Куди він міг подітися? Це ж просто чайник. Може, він на кухні, ти не помітила? Чи Андрій взяв кудись?

– Ні! – її голос став голосніший. — Немає його! Розумієш? Немає! І не просто немає. Його не існує більше!

Вона почала розповідати, і чим далі я слухала, тим більше відчувала, як терпнуть мої ноги…

Наше знайомство з Олею почалося на першому курсі університету. Ми зіткнулися у дверях бібліотеки, і вона, несучи стос книг, ледь не збила мене з ніг. Вибачалася, червоніючи, а я, побачивши її широко відкриті, зелені, як весняна трава, очі, одразу відчула споріднену душу. Ми були, як дві половинки одного цілого, тільки з різними «зовнішніми оболонками».

Оля була втіленням світла: позитивна, емоційна, завжди готова до пригод. Вона обожнювала екстрим, яскраві кольори та гучні компанії. Я ж, навпаки, була більш стриманою, любила тишу, довгі роздуми і класичну музику. Але нас поєднували спільні інтереси: любов до кіно, цікавість до філософських дебатів і глибоке розуміння того, як важливо підтримувати одна одну.

Наші смаки на чоловіків були такими ж діаметрально протилежними. Оля завжди обирала яскравих, трохи непередбачуваних «поганих хлопців», у яких вирувала енергія. Її Андрій був саме таким: високий, атлетичний, з гострою посмішкою та очима, що обіцяли пригоди. Він був успішним менеджером, що багато подорожував, і завжди здавався трохи недосяжним. Я ж віддавала перевагу надійності, спокою і чоловікам, які цінували домашній затишок.

Ми вийшли заміж майже одночасно, а потім життєві шляхи розвели нас по різних містах. Я залишилася в рідному, затишному містечку, недалеко від столиці, а Оля з Андрієм переїхали до Києва, де він отримав нову, перспективну посаду. Наші зустрічі стали рідшими, зведені до телефонних розмов і рідкісних візитів, але зв’язок між нами не обірвався. У кожній розмові Оля розповідала про своє щасливе життя, про їхні спільні плани, і я щиро раділа за неї.

– …я прийшла з роботи, – розповідала Оля, її голос поступово набував сталевої твердості, витісняючи розгублені нотки. – У п’ятницю. Був важкий тиждень, я мріяла про гарячу ванну та побачити Андрія. Відчинила двері… і одразу відчула, що щось не так.

Світло в коридорі було вимкнене, хоча Андрій завжди залишав його увімкненим, коли йшов останнім. Вона кинула сумку на підлогу і пройшла до вітальні. Те, що вона побачила, було не просто безладом, це був хаос.

На стіні, де ще вранці висів їхній великий телевізор, тепер була лише світла пляма на темних шпалерах. Книжкова шафа була напівпорожня: не вистачало його колекції рідкісних видань, а також її улюбленої вази, яку вона привезла з Італії. У спальні зникли його костюми, дорогі годинники, частина його взуття.

Спочатку Оля подумала, що злодій заліз. Звісно, лише він! Хтось прийшов, забрав найцінніше і втік. Вона кинулася до телефону і набрала Андрія. Телефон був вимкнений. Вона дзвонила ще, і ще. Без відповіді.

Вона оглянула двері та вікна – жодних слідів злому. Якби це було пограбування, злодії не стали б так вибірково виносити речі, залишаючи багато іншого. І, головне, чому зникли лише його речі і частина спільних?

Потім вона зайшла до гардеробної і побачила… порожнечу. Його половина шафи була спустошена. Усі його особисті речі, від старих футболок до подарованих нею запонок, зникли.

У той момент Олю осяяло. Це був він.

«Він. Просто. Втік», – пролунало в моїй голові, коли Оля вимовила це слово.

Вона розповіла, як у неї підкосилися ноги. Не було записки, не було прощального листа, навіть смс. Просто зник. Забрав речі, які вважав цінними, і розчинився в повітрі, наче його ніколи й не було.

Оля не плакала тоді. Як вона могла не помітити? Як можна було так помилитися в людині? Хто вона тепер? Жінка, від якої чоловік просто втік, як боягуз, серед ночі, забравши телевізор і дорогі книги?

Вона соромилась комусь розповісти. Батькам сказала, що Андрій поїхав у термінове відрядження. Вона намагалася знайти його, дзвонила на роботу, до спільних знайомих. Відповідь була одна: «Андрій звільнився без пояснень».

Але сьогодні, розбираючи його частину кухонної шафи, вона натрапила на порожнє місце. Місце, де завжди стояв наш подарунок – блискучий, червоний, електричний чайник, про який вона так мріяла.

– Він… він був навіть не дорогий! – не могла заспокоїтися Оля. – Він не був витвором мистецтва чи антикваріатом! Він просто… наш. Твій подарунок! Як він міг забрати чайник?!

І тут її прорвало. Сльози, стримувані тижнями, полилися потоком.

– Він забрав його, Юлько! Забрав наш спогад! Якби він просто пішов, я б зрозуміла, можливо. Але забрати чайник?! Що це взагалі означає?

Я слухала і розуміла: не в чайнику річ.

– Олю, – мій голос був твердим, як камінь. – Негайно збери найнеобхідніше. Візьми таксі. Приїжджай до мене. Негайно.
Вона заперечувала, казала, що не хоче мене турбувати, що це не має сенсу. Але я була наполегливою.

– Ти приїдеш до мене, ми вип’ємо кави з твоєї улюбленої чашки, а завтра почнемо нове життя.

Вона слухала, заспокоюючись. Через годину вона вже стояла на моєму порозі – бліда, з червоними очима, але рішуча.

Минули місяці. Оля не повернулася до тієї квартири. Вона знайшла роботу в моєму місті, знайшла невелику, затишну орендовану квартиру. Ми купили їй новий чайник – сріблястий, потужний, іронічно назвавши його «Чайник-переможець».

Дзвінок посеред ночі став початком кінця її старого життя, але й початком нового. Вона знову сміялася, знову була тією життєрадісною Олею з університету. Зрештою, все закінчилося добре. Вчинок чоловіка був складним випробуванням, але вона виявила, що справжній скарб не в дорогому телевізорі чи чайнику, а в дружбі, яка не боїться ні відстані, ні найнесподіваніших життєвих випробувань.