Оля поспішно складала продукти з каси в сумку, готуючись тягнути її кілька зупинок. Можна було б купити ближче до дому, але там дорожче. Вона донесе, нічого страшного, зате заощадить копійку.

***

Мама виховувала Олю зібраною, працьовитою, вчила економити й усе робити самій. А дівчинка довірливо вбирала все, як губка. Уже в шостому класі вона знала, де дешевші макарони, що содою можна відмити жирні тарілки, як відправити посилку чи повісити полицю.

Поки інші дівчатка освоювали мамині косметички, Оля їздила з матір’ю в сади збирати фрукти. В інституті, коли подружки бігали на побачення й купували модні блузки, Оля вчилася й вважала, що одних штанів на літо й одних на зиму їй вистачить.

Однокурсники ніколи не бачили її з макіяжем чи в яскравому вбранні. Непримітна, з пучком волосся на потилиці, Оля, попри це, була привітною і завжди ділилася то конспектами, то картоплею з сусідками по гуртожитку.

Після навчання дівчина влаштувалася бухгалтеркою в невеликий виробничий цех і там залишилася.

***

Сонце нещадно пекло, а до під’їзду залишалося ще метрів триста. Оля зітхала, але не зупинялася. Сумка з картоплею в одній руці й торба з продуктами в іншій немилосердно тиснули в пальці й тягнули сісти на лавку. Але не можна.

Спітніла, вона проскочила повз бабусь біля під’їзду і, ледве подолавши сходи на другий поверх, натисла на дзвінок.

– Хто там? – озвалося з-за дверей.

– Це я, Мишко, відчиняй, – відповіла Оля.

Незважаючи на свою непоказність, вона примудрилася вийти заміж. Михайло працював на заводі, був тихим, мабуть, ще більш непомітним, але ніколи не сварився, терпимо смажив картоплю і загалом Олю влаштовував.

Після весілля молодята переїхали в стару квартиру Олиної бабусі, і Михайло заїкнувся про ремонт. Але ремонт ніяк не клеївся. Чоловічі справи йому не давалися: хотів перестелити підлогу – то на цвях наступить, то палець молотком гепне, а то й узагалі покладе підлогу так, що без сліз не глянеш. Оля зітхала й ночами виправляла помилки чоловіка. Так було з усім, до чого б Мишко не торкався: лампочки “кусали” його струмом, крани текли, штукатурка лягала криво. Зрештою, Оля сама за три роки відремонтувала майже всю квартиру. Не ідеально, але жити можна. А чоловік, бачачи, що в дружини робота йде краще, поступово перестав їй «заважати».

Через ті ж причини Михайла врешті попросили з цеху, бо він псував забагато матеріалів. Так він став домосідом: якось прибирав, щось готував, дивився телевізор.

Спочатку Оля думала про дітей, але Михайло завжди уникав цієї теми. Оля не наполягала – їй вистачало клопотів. «Це справа нехитра, – міркувала вона. – Багато розуму не треба. Почекає». Так справа й чекала – рік, два. Зрештою, тема первістка відійшла в щоденній круговерті.

– Важко, Олечко? – співчутливо запитував Михайло, дивлячись, як дружина тягне поклажу на кухню.

– Важко, зате дешевше купила й на автобусі заощадила, – відповідала Оля.

Сусідки по майданчику й колеги на роботі знали, що Оля заміжня. І завжди дивувалися, бачачи, як вона ходить додому пішки й носить величезні сумки з їжею.

– Невже допомогти не може? – чула вона постійно.

– Я краще сама, швидше буде, – відмахувалася Оля.

– А нащо тоді чоловік? – звучало логічне запитання.

– Ну… він же хороший, – відповідала вона.

Робити все самій Оля звикла давно. Вона знала: якщо сама, то надійно. А це головне. Так вони й прожили років п’ять. Михайло вже й картоплю майже перестав смажити, зате яму в дивані пролежав добрячу. Оля проблем не бачила. Вона ж справляється сама, значить, усе добре. Чого хвилюватися?

Але якийсь черв’як роздратованого розчарування почав повільно точити Олин світогляд. Особливо це відчувалося вечорами, коли вона домивала посуд, чуючи Михайлове хропіння з кімнати. Але ж вона робить усе, як мама вчила: працює, економить, усюди сама справляється. Мама ж не могла помилятися… чи могла?

***

Одного разу Оля засиділася допізна в подруги і, розуміючи, що витрачатися на таксі їй не хочеться, залишилася ночувати. Тим паче, була п’ятниця. Михайло в слухавці коротким «так, Олечко, звісно, залишайся» дав зрозуміти, що він не проти.

Подруга Олі, Катя, була дуже проникливою, але не тиснула, а вичікувала зручного моменту. І коли Оля почала то скаржитися, то міркувати вголос, Катя зрозуміла, що дочекалася.

З легкої руки подруги в Олиному гардеробі з’явилися жіночні сукні, яскраві блузки, пара туфель. На полиці біля дзеркала оселилися парфуми й помада. Переконати ощадливу Олю витратитися Каті не вдалося, тож вона просто віддала їй кілька своїх речей.

Спочатку Олі було незвично носити це все, але поступово вона відчула, що це навіть приємно. От тільки сумки вперто продовжувала тягати. Виглядало це трохи дивно.

Одного дня Олі запропонував допомогу симпатичний чоловік. Вона хотіла звично відмовитися, але зупинилася. Юрій був ввічливим і приємним, вони розговорилися дорогою до Олиного під’їзду. Виявилося, що в нього неподалік свій магазинчик будматеріалів. Коли він попросив номер телефону, дівчина не змогла відмовити.

Вона й сама не помітила, як по вуха закохалася в чемного, ввічливого, але з характером чоловіка. І що більше закохувалася, то чіткіше розуміла, як багато втрачала в житті.

Спочатку звичне «я сама» виривалося, але Юрій із посмішкою забирав у неї сумки й відчиняв двері машини. Він оточив дівчину турботою, якої вона досі не знала. Вона розуміла чому: Юрій рано втратив батьків, усього досяг сам і шукав рідну душу.

Оля часто опиралася, віднікувалася, навіть вибачалася. Їй було незручно, ніяково – так міцно сиділо мамине виховання. Але час від часу дівчина пригадувала, що в матері після розлучення з батьком ніколи не було ні чоловіка, ні залицяльника. Мати постійно працювала, економила, трудилася в городі й по дому.

***

– Хочу я, як вона? – міркувала Оля вголос, дивлячись на ідеально вигладжену білизну, складену в шафі. – А якщо не хочу? Мабуть, це неправильно.

– Люба моя, – Катя відпила кави. – Мама вчила тебе робити все самій. Але головне, що ти маєш зробити сама, – вирішити, як жити.

– Я вирішила. – Оля грюкнула дверцятами шафи й усміхнулася подрузі.

***

За пів року Олю було не впізнати. Вона звільнилася з роботи, погарнішала. Винесла з квартири спочатку купу своїх старих речей, а потім і валізу з пожитками Михайла. Той навіть не сперечався й мовчки пішов, дивлячись на колишню дружину покірним поглядом.

Оля згадала, що завжди мріяла бути флористкою, а бухгалтерія їй давно набридла. Юрій допоміг коханій відкрити квіткову майстерню, і вона сама розцвіла, як ті рожеві бутони, що щодня складала в прекрасні букети.

Невдовзі Оля переїхала в дім до коханого, а свою квартиру привела до ладу й здала в оренду.

На весіллі Юрій узяв із дружини одну-єдину обіцянку: що вона більше не робитиме все сама.

За рік Оля ніби стала іншою людиною. Мало хто повірив би, що ця стильно вдягнена молода жінка з модною стрижкою й світлою усмішкою колись тягала сумки з картоплею через два квартали й повзала з молотком, забиваючи цвяхи в підлогу.