– Олю, а що це ти мовчиш? Ти що за мене не рада?, – свекруха кліпала очима, мов дівчина на виданні, вибір якої я мала похвалити.

– Ні, дуже рада – ледве я з себе вичавила, – тільки шкода буде, що рідше бачитимемося.

– А за це не переживай. Юрій буде жити з нами, – так само радісно сповістила свекруха.

І ось тут вже я не мала слів, бо що ж це таке виходить? Виходить, що ми з чоловіком стали свідками чуда, та навіть, архітекторами цього чуда, але що нам робити далі?

Десять років тому ми переїхали до свекрухи, адже вже нажилися на орендованих квартирах по зав’язку. З нашими зарплатами виходило, що ми будемо вічно жити отак, і на власну квартиру ніколи не назбираємо. А тут Ліда Дмитрівна з постійними нагадуванням про те, як їй самій сумно в двокімнатній квартирі.

– Будемо разом жити, пожили самі і досить, я вам в усьому допомагатиму, а ви мені. Так в родинах заведено.

І я погодилася. Я не знала її добре, але себе налаштувала на те, що мені варто зменшити очікування від неї, то якось і уживемося, тим більше, що ми планували не довго там жити, років п’ять максимум. Назбираємо на свою квартиру і все.

До того Ліда Дмитрівна завжди вимагала уваги в Руслана, що він рідко заходить, а вона себе погано почуває.

Я не розуміла, як жінка в п’ятдесят два роки може так на життя скаржитися, адже моя бабуся, якій тоді було вісімдесят три, ні слова не казала про свої болячки. Для неї був кожен день чудом, вона дякувала за можливість побачити рідних і свою обору, а тут що Руслан не прийде, то мати на дивані з рушником на голові. Часто він лишався у неї ночувати аби пересвідчитись, що з нею все гаразд.

І от ми переїхали, квартира панельна, без ремонту, зате чисто…

– І мама буде під наглядом, – сказав як основний аргумент чоловік.

Я тільки зітхнула і одягла ввічливу посмішку, яку не знімала всі ці роки.

Якось свекруха заговорила про нові вікна.

– Мені все одно, я й не дочекаюся, коли вони будуть, просто вам лишиться, я ж маю лише одного Русланчика…

І моментально дві наші зарплати пішли на вікна, ми нічого не відклали, навіть, не було за що комуналку оплатити. Тому довелося позичати в моїх батьків.

Далі, кутаючись в ковдру, свекруха заговорила:

– Як би то було добре мати автономне опалення. Я так мерзну…

Знову було по двох преміях, знову у моїх батьків позичалися, але автономне таки було встановлене.

– Все тепло через двері виходить, – знову куталася свекруха в ковдру, – ніяк не можу загрітися. Я вже й простила, бо на роботі тепліше, ніж удома.

Вона працювала в бібліотеці, тому там справді було дуже тепло, я б сама звідти нікуди не йшла.

І ось через якийсь час квартира сяяла новизною, а ми були з чоловіком у боргах, як шовках. Розширили коридор з загального для передпокою, переклеїли шпалери, перестелили паркет.

– Це ви для себе робите, – казала свекруха, – То все буде Русланчику.

З того всього мрія про власну квартиру розтанула, я мріяла лишень все віддати. В цій квартирі у нас і донечка наша на світ з’явилася, але бабуся не спішила її няньчити, бо малі діти переносять різні капості, а вона має про себе дбати.

І раптом вона поїхала на курорт. Далі на ще один і на ще, їздила двічі на рік, приїжджала бадьора і цілком здорова.

А тепер нас ощасливила тим, що виходить заміж. Юрко живе у матері, свою квартиру віддав дітям і жінці.

– Благородний чоловік, – захоплювалася свекруха.

І цей благородний чоловік буде жити в нашій квартирі, бо це квартира не наша, а свекрухи, а вона ще молода жінка і хоче щастя.

– А як ми всі помістимося?, – нарешті знайшлася я на питання.

– Може, пора вже думати про власне житло, а не сидіти у мене на шиї?, – сказала вона, строго дивлячись на мене.

У нас ні копійки заощаджень, ми лиш недавно все віддали, що позичали і тепер такий поворот. Чи маємо ми вимагати від свекрухи віддати нам кошти за ремонт, раз ми там вже не житимемо? Як ви гадаєте?

Автор Ксеня Ропота