Осінній вечір тільки-но починав огортати наше подвір’я вогкою сирістю, коли біля хвіртки зашурхотіли колеса таксі. На подвір’я зайшла Катя. Вона ступала по вологій дерев’яній стежці так обережно, ніби боялася забруднити свої білосніжні кросівки.

В руках у неї була лише невелика дамська сумочка на ланцюжку – жодних пакунків, жодних гостинців чи подарунків для моєї родини, зате сама Катя виглядала так, наче щойно зійшла зі сторінки глянцевого журналу. Волосся пофарбоване в ідеальний попелястий блонд, на обличчі макіяж, а куртка з м’якої шкіри коштувала, мабуть, як дві мої місячні зарплати.

Віктор стиха зітхнув, привітався і перепросив, що піде в кімнату дивитися телевізор. А мені ж треба подругу зустрічати, яку я не бачила вже кілька тижнів.

– Олю, в якій ти дірі живеш! – вигукнула Катя замість звичайного привітання. – Ледве до тебе добралася тими вибоїнами, думала, що в таксі колеса повідпадають. Як ви тут взагалі не здуріли від цієї тиші та темряви? Мій Коля зараз якраз шукає напарника на будівельний об’єкт у Польщі. Відірви ти вже свого Вітю від спідниці та відправляй на заробітки, бо так і просидите в цій глушині все життя.

Ми сіли на веранді за дерев’яним столом, який мій чоловік змайстрував власноруч. Катя одразу поклала руки на стільницю, щоб я неодмінно помітила її свіжий манікюр та масивний перстень із прозорим каменем. Вона говорила майже без зупинки, показуючи два ряди сліпучо-білих імплантів, на які, за її словами, Коля продав їхній старий гараж і ще й доклав чимало із своїх останніх зароблених грошей.

– Ти тільки подивися, яка шкіра на цій куртці, – щебетала вона, поправляючи комір і демонстративно поправляючи й без того ідеальну зачіску. – Це Коля мені на іменини передав через водія. А дітям які комп’ютери купив для навчання!

Старший зараз на платному в коледжі навчається, молодшому взяли найновіший планшет, бо вчитися треба з комфортом. У хаті ми все мікрохвильовками, сучасними гарнітурами та роботами-пилососами обставили. Навіщо зношувати себе побутом, якщо є гроші? Жінка має цвісти, Олю, а не біля плити стояти та на городі горбатитися.

Я слухала її і мимоволі дивилася на свої руки зі короткими нігтями, згадуючи, як ми з Віктором учора до пізнього вечора вибирали з сухої землі пізню моркву та складали її в дерев’яні ящики у коморі. Мені на мить стало якось ніяково від її слів, від цього сліпучого блиску і впевненості, з якою вона розказувала про своє розкішне життя в місті. Усе в її розповідях виглядало легко, красиве, майже нереальне для нашого звичайного побуту.

Саме в цей момент двері веранди тихо рипнули, випускаючи з хати смугу теплого світла. Вийшов Віктор. У руках він тримав великий вовняний плед, який ще зберігав тепло нашої кімнати. Він мовчки підійшов до мене ззаду, дбайливо обгорнув мої плечі, накриваючи й спину від вечірнього протягу, а потім нахилився і легенько поцілував мене в кінчик носа.

– Не холодно? – тихо спитав він, торкнувшись моєї щоки теплою, трохи шорсткою від праці долонею. – А то з річки потягнуло туманом, а ти в одній легкій кофтині сидиш. Я там чайник поставив, зараз принесу гарячого з м’ятою.

Він усміхнувся мені кутиками очей, розвернувся і неквапливо пішов назад до хати.

Катя раптово замовкла на півслові. Вона подивилася на плед, який прикривав мої плечі, потім на зачинені двері, і її звична вишколена усмішка якось дивно згасла. Вона опустила очі до своєї дорогої сумочки, довго крутила золотистий ланцюжок на пальці, а потім важко зітхнула, закинувши ногу на ногу.

– Коля вже чотири місяці не приїздив, – тихо сказала вона зовсім іншим голосом, без попереднього награного запалу та зверхності. – Каже, що немає коли, треба об’єкт здавати, бо замовники кваплять. Гроші переказує регулярно, а поговорити по душах часу немає. Усе поспіхом, усе про кошти, про рахунки та про нові покупки.

З хати знову вийшов Віктор із дерев’яною тацею, на якій були дві великі чашки з м’ятним чаєм. Він поставив їх перед нами на стіл, присунув до мене ближче тарілку з домашнім печивом і просто сів поруч на лавку, притиснувшись своїм плечем до мого. І в цій звичайній вечірній тиші, під теплим вовняним пледом, мені раптом стало так спокійно й затишно, як не буває від жодних речей у світі.

Катя обережно взяла чашку в руки, тримаючи її обома долонями, ніби намагалася зігріти пальці. Вона довго дивилася на гарячу пару, яка піднімалася над духмяним чаєм, і мовчала. У повітрі висіла та особлива вечірня тиша, яка буває тільки в селі восени, коли всі польові роботи вже завершені, а перші заморозки ще не вдарили по землі.

– Ти знаєш, Олю, у нас у хаті завжди дуже тихо. Не так, як у вас, коли тиша заспокоює. У нас вона якась порожня. Діти закриваються у своїх кімнатах із тими планшетами та комп’ютерами, надівають навушники і годинами нічого не кажуть. Я ходжу по тих нових килимах, дивлюся на ті плазмові телевізори, а поговорити немає з ким. Коля зателефонує на п’ять хвилин, запитає, чи прийшли гроші, чи вистачило на все, що я планувала купити, і каже, що йому треба бігти, бо попереду нічна зміна.

– А пам’ятаєш, Катю, – тихо мовила я, згадуючи наші дівочі роки, – як ми колись мріяли про великі будинки, про красиві сукні та поїздки до великих міст? Нам тоді здавалося, що якщо людина має можливість купувати все, що заманеться, то вона автоматично стає найщасливішою у світі.

– Пам’ятаю, – усміхнулася вона кутиками губ, але ця усмішка була сумною. – Ми тоді в школі всі заздрили тим, хто мав красиві речі із закордону. А зараз я дивлюся на все це майно і розумію, що воно не гріє. Я накупила стільки всього, а радіти цьому доводиться на самоті.

Вона зробила декілька ковтків чаю і поставила чашку назад на стіл.

– Наш Коля спочатку казав, що поїде лише на один рік, – продовжувала вона свою розповідь, дивлячись кудись у темряву саду. – Казав, заробить на автомобіль і повернеться. Потім вирішив, що треба ще на ремонт хати заробити. Далі – на навчання дітям, бо часи зараз важкі, треба дати їм старт у житті. А тепер я бачу, що він уже й сам звик жити там один. Йому там простіше. Він приїздить сюди, як гість. Ходить по хаті, не знає, куди руки подіти, постійно дивиться на годинник і рахує дні до від’їзду.

Я подивилася на Віктора. Він увесь вік пропрацював у нашому селищі, на місцевій залізничній станції. Зарплата в нього завжди була невеликою, нам доводилося рахувати кожну гривню, планувати кожну велику покупку заздалегідь, відкладаючи по троху щомісяця. Ми самі садили город, самі доглядали сад, самі робили ремонт у нашій невеличкій хаті і заготовляли дрова на зиму. Наші діти виросли у звичайному одязі, без дорогих ґаджетів, але вони щовечора бачили батька вдома.

– Твій Коля теж пропонував Віті їхати з ним ще п’ять років тому, – мовила я, пригадуючи ту давню розмову. – Казав, що удвох їм буде легше знайти хорошу роботу і житло.

– І чому ти його не відпустила? – спитала Катя, підвівши на мене очі.

– Я його не тримала, – відповіла я. – Вітя сам тоді сказав, що всіх грошей у світі все одно не заробиш, а час, коли діти ростуть, назад не повернеш. Сказав, що краще ми будемо їсти простішу їжу і ходити в скромнішому одязі, але будемо разом щодня.

Віктор стиснув мою руку під пледом. Його долоня була теплою і надійною.

– Воно то так, – мовив Віктор, долучаючись до розмови. – Чоловік має дбати про родину, але родина – це не тільки грошові перекази з-за кордону. Дітям потрібен батько поруч, щоб навчити їх щось робити руками, щоб поговорити, коли їм важко. А жінці потрібен чоловік, щоб було на кого спиратися кожен день, а не тільки розпаковувати коробки з подарунками.

Катя знову важко зітхнула і поправила свою куртку.

– Може, ви й праві, – сказала вона зовсім тихо. – Я раніше думала, що ви просто не вмієте жити, що ви боїтеся змін і тримаєтеся за свою діру через лінощі. А тепер дивлюся на вас і розумію, що ви зберегли щось таке, що я за всі свої гроші купити не змогла.

Холод ставав усе відчутнішим, але під вовняним пледом поруч із чоловіком мені було тепло.

– Дякую за чай, – мовила Катя, піднімаючись із лавки. – Мені, мабуть, уже час викликати таксі назад до міста. Не хочу їхати по темряві цими вибоїнами.

Ми залишилися з Катею удвох на кілька хвилин. Вона стояла біля краю веранди, дивилася на темний сад і на світло у вікні нашої кухні.

– Ти не ображайся на мене, Олю, за ті дурні слова про діру і про заробітки, – тихо мовила вона, не повертаючи голови. – Це я від заздрощів, мабуть. Побачила вас разом і згадала, як це буває, коли про тебе просто так дбають, без приводів і без цінників.

– Я не ображаюся, Катю, – відповіла я, підводячись і згортаючи плед. – Кожен обирає свій шлях. Головне, щоб той шлях не привів до порожньої хати.

Вийшов Віктор із ліхтариком, присвітив їй стежку до самої хвіртки, де вже чекало викликане таксі. Катя попрощалася, сіла на заднє сидіння машини і зникла в темноті осінньої ночі.

Ми повернулися до хати. Віктор зачинив двері на засув, поклав ліхтарик на полицю біля дзеркала і подився на мене з усмішкою.

– Ну що, відпочила з подругою? – спитав він м’яко.

– Відпочила, – відповіла я, притискаючись до його плеча.