– Слухай, Софіє, скажи по правді, я що справді така погана? – Галина Іванівна, нервово крутячи в руках серветку, глянула на подругу.

Софія Григорівна мовчки поправила окуляри. Вона знала: зараз Галина має виговоритися, а відповідати краще потім.

– Ти ж бачила, як усе було, – продовжувала Галина, наливаючи собі чай. – Тарас привів цю дівчинку, Оксану. Юна, ще сама дитина. Очі широко розплющені, кеди рожеві, живота не видно, але вже три місяці є. Я тоді ледь слова знайшла. Йому двадцять, йому б самому життя вчитися, а тут — дружина, сім’я, дитина на підході.

Вона зітхнула, відставила чашку й заговорила знову:

– Я ж їх не сварила. Усміхнулась, сказала, що онукові буду рада. Підтримала. Квартиру свою віддала. Бо де їм жити? У неї батьки в селі, туляться в тісній кімнатці, а гуртожиток її — для студентів, не для сім’ї. У нас же двокімнатна, простора, Тарас там і так жив.

– Живіть, кажу, діти, поки влаштуєтеся. Але ж «поки», Софіє! Не назавжди, не в подарунок. Я їм добро зробила. Ти б як вчинила на моєму місці? — Вона вп’яла погляд у подругу.

Софія ледь кивнула.

– Звісно, Галино. Ти вчинила по-людськи.

– Отож! – Галина підвелася, нервово пройшлася кімнатою. – А потім почався той безлад. Я ж не бігала до них щодня. Але іноді заходила – щось із речей узяти. Я не все своє звідти забрала. Попереджала завжди! А там… ти б бачила. Не смітник, але пилюка! На полиці в передпокої хоч вірші пиши пальцем. У ванній дзеркало в плямах, рушники розкидані, де хто кинув, навіть на підлозі лежать. Підлога липка. На кухні плита в жирі, кахель в крапках…

Софія обережно вставила:

– Мабуть, не встигає. Молода, з малям…

– А я хіба не була молодою? – Галина різко обернулася. – Теж із дитиною, сама, без чоловіка. І що? Порядок тримала. Сидиш удома – доглядай дім! Це ж не гуртожиток. Моя квартира! Я в неї пів життя вклала, ремонт робила, душу вкладала. А мені натякають: не подобається – не приходь.

– Оксана тобі так сказала? – здивувалася Софія.

– Не прямо, – Галина знизала плечима. – Але погляди, натяки… Тарас тільки бурмотів: «Мамо, не нагнітай». А як не нагнітати, коли мій дім у хаосі? Я їм кажу: тиждень вам, щоб усе виправити. Не приберете – Оксано, їдь до своїх. Я не кричала, Софіє, спокійно сказала. Бо терпець уривається…

– І що, не впоралася? – запитала Софія.

– Упоралася, уявляєш? – Галина гірко всміхнулася. – Заходжу – чистота. Але балкон! Коробки, банки, мої речі — хай, але пил, павутиння, мокра ганчірка якась… Я тільки й мовила: це не порядок.

І тут вона брикнула. Сльози, лемент: «Ви мене з дому женете!». Та я ж не жену! Сказала: «Подумай, тобі тут затишно?». А вона – чемодан хапає і в таксі. З немовлям! Як у кіно… Усі такі ніжні стали, слова не скажи.

– А Тарас що? – Софія нахилилася ближче.

– Наступного дня поїхав за нею, – Галина зітхнула. – Подзвонив: «Поживемо в Оксаниних батьків». І все. Відтоді – тиша. Ні дякую, ні дзвінка, ні візиту. Онука не бачила жодного разу, – голос Галини затремтів, очі заблищали. – Йому скоро чотири. Я не знаю, який він, які в нього очі. А я ж бабуся, Софіє! Не чужа!

Софія легенько стиснула її руку.

– Ти не погана, Галино. Просто… не завжди відчуваєш, де твої правила закінчуються, а починається їхнє життя. Вона молода, вразлива. Ти сувора, любиш порядок. Але ти ж хотіла добра?

– Звісно, – Галина відвела погляд. – Я їхню сім’ю берегла. Хіба чоловік терпітиме такий безлад? А вони обрали образу. Нехай.

Вона замовкла, дивлячись у чашку з холодним чаєм. Софія тихо сказала:

– Може, спробуй зателефонувати? Без докорів. Як бабуся.

Галина глянула у вікно. Там діти ганяли м’яч, і один хлопчик здавався схожим на її онука. Чи то їй привиділося.

– Мабуть… одного дня.

Тарас не помітив, як його син став майже підлітком. Ще вчора малий із пухкими щічками, а тепер — у навушниках, балакає з друзями, сперечається. І ставить незручні питання.

– Тату, чому ми не бачимося з бабою Галиною? – запитав одного разу Остап.

Тарас зітхнув. Як пояснити дитині, що колись не поділили квартиру й любов? Що мама плакала ночами після того, як бабуся виставила їх за поріг з малям?

Остап, уже не малюк, пам’ятав бабусю з фотографій: суворий погляд, акуратна зачіска, охайна блузка. Він відчував: тут не все сказано.

– Тату, я хочу сам до неї піти. Познайомитися. Я вже не маленький.

Тарас довго мовчав. Хотів заборонити, але в очах сина побачив не примху, а щире бажання зрозуміти.

– Добре, – нарешті сказав він. – Ось адреса. Але якщо щось не так – одразу йдеш. Зрозумів?

– Зрозумів, – кивнув Остап.

Галина Іванівна відчинила двері й застигла. Хлопчик перед нею був копією Тараса: ті ж очі, та ж усмішка. Але погляд — чужий, обережний.

– Ви Галина Іванівна? – тихо запитав він.

– Так… — видихнула вона. – А ти…

– Остап. Ваш онук.

Вона не могла повірити. Секунду дивилася, ніби в кіно, а потім відступила.

– Заходь, рідний…

У квартирі пахло яблуками. Усе сяяло чистотою. Остап поставив рюкзак, сів на диван. Галина опустилася навпроти.

– Ти один? – запитала вона.

– Так. Тато дав адресу.

– А мама? – голос Галини здригнувся.

– Вона не знає, – відповів Остап. – Мама вас недолюблює. Я хотів розібратися, чому.

Галина опустила погляд. Її руки затремтіли.

– Я… помилилася колись. Думала, що чиню правильно. А потім зрозуміла: є вчинки, які не виправдаєш. Я не хотіла вас вигнати. Просто… не вміла інакше любити. Боялася втратити сина. А тепер я сама…

Остап дивився на неї уважно.

– Тато вас любить, – сказав він. – Показував мені ваші фото. Але йому важко про вас говорити.

Галина відвернулася до вікна, торкнулася скла.

– А ти… що думаєш? – тихо спитала вона.

– Хочу дізнатися, яка ви. Може, в парк підемо? Чи в музей?

Вона обернулася, і вперше за довгі роки щиро всміхнулася.

– Я спекла пиріг. Яблучний, за маминим рецептом. Вона була сувора, але пекла як богиня. Хочеш?

– Хочу, – кивнув Остап. – І чаю.

Вони говорили до вечора. Про школу, друзів, космос, Тараса в дитинстві. Про життя.

Тарас приїхав по сина. Серце калатало, коли натискав на дзвінок. Галина відчинила двері. Він стояв у напівтемряві – високий, її син.

– Добрий вечір, – тихо сказав він.

– Тарасе… – вона всміхнулася. – Дякую, що відпустив його.

– Він сам захотів, – відповів Тарас.

– Значить, ти добре його виховав.

У вітальні Остап сидів за столом, із крихтами пирога на футболці й широкою усмішкою.

– Тату, вона хотіла втекти в цирк! – вигукнув він. – Жити з собаками в вагончику! Ти не розповідав!

Тарас засміявся.

– Я й не знав…

Галина зніяковіла.

– Молодість, синку. Багато чого було…

Він глянув на матір. Зморшки, сиві пасма, тривожний погляд. Жаль стиснув серце.

– Може, в зоопарк якось? Утрьох? – запропонував він. – А потім… до Оксани. Якщо вона не проти.

– Спочатку зоопарк, – сказала Галина. – А там… побачимо. Я так винна перед вами. Пробачить вона?

Тарас знизав плечима.

Усе можливо, коли дитина сама приходить. Коли даєш шанс. Коли вчишся прощати…