X

Ось хто мене за язик тягнув. Ішла б собі та й ішла. Промовчала б — і життя моє пішло б інакше, — надіслала мені Оленка СМС о 09:00 ранку

Ось хто мене за язик тягнув. Ішла б собі та й ішла. Промовчала б — і життя моє пішло б інакше, — надіслала мені Оленка СМС о 09:00 ранку.

Рівень драми зашкалював навіть крізь телефон, і я миттю прокинулася.

Оленка — моя подруга дитинства. Вона недовго жила в Тбілісі, ми разом ходили в дитсадок. Потім вони переїхали, але раз на п’ять років вона виривалася на свою малу, улюблену батьківщину, і ми за кілька днів встигали обговорити п’ятирічку подій.

Цього разу Оленка привезла на Чорне море свого другого чоловіка, і ми планували наговоритися досхочу після її морського байдикування. Але тут таке СМС. Я миттю набрала Оленку — подругу треба було рятувати.

Нижче коротко переказую Оленчину історію. Коротко, але дослівно.

У понеділок, першого вечора, ми з Олексієм поверталися з пляжу. Погода була чудова, і у дворі нашого гостьового будиночка, який ти мені порадила, господарі Нукрі та Ніно смажили шашлики з друзями. Проходячи повз мангал, я відчула аромат, обімліла і сказала: «Який апетитний запах!»

Це був провал. За годину до нас у номер постукав син господарів, Нікандро, і мовчки простягнув глибоку тарілку зі шашликами. Було незручно, але ми взяли і на вечерю все з’їли. Ні, не з’їли — змолотили, бо було неймовірно смачно. З тим твоїм червоним.

Наступного дня я купила шоколадку, поклала на тарілку і так її повернула.

У середу ввечері в двері постукали, і там знову стояв Нікандро з тарілкою гарячого хачапурі.

«Мама просила передати, що шоколад був дуже смачний», — сказав хлопчик грузинською і пішов.

Той хачапурі позбавив нас дару мови — це була амброзія. Але тарілку треба було повертати.

Купувати другу шоколадку мені не дозволили роки дитинства, проведені в Тбілісі, та й Ніно не повторювалася в стравах. У четвер зранку ми планували прогулянку на пароплаві, але я все скасувала і затіяла млинці.

Олексій сказав: «Сили небесні, невже я дочекався млинців», але Олексій тут був ні до чого. Смажила дві з половиною години. Я так не старалася з часів власного першого весілля.

О другій годині дня я стояла біля дверей наших годувальників із горою тонких ажурних млинців. Нукрі прийняв дар і галантно вклонився. Ну все, думаю, так не соромно. А то в людей гостинність, а ми — шоколадку, ну як.

На п’ятий день, коли ввечері постукали у двері, я якось напружилася. За дверима стояв Нікандро, з посмішкою простягаючи сервірувальну тарілку 32 х 32 х 4 см, кольору слонової кістки, виробництва Італії, доверху наповнену рожевими персиками, цукровим інжиром, що ледь не лускав, блискучими соковитими яблуками, горіхами та лакованим чорним виноградом.

Аромат від тарілки був такий, що я про всяк випадок вхопилася за одвірок.

Вечеряти ми не пішли, а лягли дивитися фільм і з’їли всі фрукти.

У суботу, замість дельфінарію, я, переповнена вчорашніми вітамінами, почала готувати голубці. Згадала уроки трудового в школі і взялася до справи.

Олексій сказав, що багато чого про мене не знав.

Голубці були готові ближче до обіду і вмістилися рівно на всю тарілку. Несли тарілку вдвох. Господарів не було вдома, тож ми передали гостинець їхній літній бабусі. Бабуся підняла брову.

Потім Олексій запропонував піти в кавʼярню, але я так втомилася, що залишилася в номері гортати в гуглі рецепти пхалі.

На сьомий день ми повернулися з пляжу, а біля воріт стояв Нікандро. Побачивши нас, він якось офіційно підійшов і сказав: «Мама і тато просять вас на хвилинку зайти о 20:00» і втік. Олексій сказав, що це неспроста, і поцікавився, скільки, на мою думку, тут коштує плящина чогось вартісного. Я сказала, хто тут таке дарує, ти що. Мабуть, треба дарувати піаніно. Або старовинну ікону. Чи томик Шекспіра з автографом самого Шекспіра.

О 20:00 я у вечірній сукні, а Олексій в туфлях стояли біля дверей Нукрі. Подзвонили.

Стіл був розкладений на дві кімнати, гостей сиділо чоловік сорок. На столах у три яруси стояло все. Усе, що росте і колоситься в Грузії. Нукрі розкинув руки, розплився в усмішці, підійшов до нас і сказав: «Заходьте, дорогі гості, у нас тут скромний обід, будемо раді розділити з вами. Ви нас такими голубчиками почастували, ми тепер ваші боржники».

«Оленко, ще раз зробиш голубці, начувайся», — прошепотів Олексій.

Тепер у вівторок ми їдемо до дідуся Вано на 80-річчя, у четвер збираємося в Тбілісі до Анзора на річницю весілля, а в грудні ми мусимо приїхати на хрестини маленького Зуріко.

Це обов’язково.

Ми познайомилися з усією вулицею, сусідами і родичами. Нас кличуть пити каву на перший поверх, потім снідати на другий, потім грати в нарди в будинок навпроти. Ввечері вечеряти всім разом.

Це якийсь один величезний дім, і в ньому нескінченний обід.

Я не засмагла, не побачила дельфінів. У моєму номері борошно, яйця, дріжджі і хмелі-сунелі. Я не зробила жодного селфі і вже щось розумію грузинською. Олексій погладшав на три кілограми і думає купити тут будинок.

А я ж лише сказала: «Як смачно пахне»

K Nataliya:
Related Post