Ти повернешся, коли ти нарешті зрозумієш, що всі твої спроби знайти щось краще приречені на провал, і повернешся до мене, до своєї єдиної та незрівнянної жінки.

Ось уже десять років я ставлю собі одне питання – скільки ще чекати. Десять років, як ти пішов, Ігоре, залишивши мене з нашою Катрусею, яка тепер доросла, але досі щодня дивиться на мене твоїми очима. Всі ці роки були для мене не часом скорботи чи образи, а періодом непорушної впевненості, бо я знаю, що ти повернешся. Я це знала ще тоді, в той день, коли ти вирішив, що ти «втомився» і маєш право на «нове, спокійне життя».

Наше кохання почалося зі шкільної парти, ти пам’ятаєш? Ми були першим коханням, нашою долею. Ти повернувся зі служби, я, дев’ятнадцятирічна студентка, була готова прожити з тобою все життя. Батьки бурчали, що рано, але вони бачили, що інакше ми втечемо кудись світ за очі, але будемо разом. Вони подарували нам цю квартиру – наш перший і справжній дім. Це була основа, Ігоре, фундамент, який ти так нерозважливо вирішив обміняти на швидкоплинні мрії.

Але ти пішов. Ти швидко зрозумів, що дружина, яка виховує немовля, втомлена, і що не завжди вона радісна, як на рекламних плакатах. Ти хотів легкого життя і побіг за першою ж, яка запропонувала тобі спокій і, що найголовніше, була з власною квартирою. Ти думав, що я була слабкою тоді, чи не так? Ти чекав істерики, сліз, благань.

Але ти отримав інше. Ти оголосив про розлучення, думаючи, що це кінець світу для мене, але я відповіла з дивовижним спокоєм, бо я бачила далі, ніж ти.

— Діано, я йду. Ми розлучаємося. Я втомився від цього всього, — сказав ти тоді, очікуючи моєї реакції.

— Я тебе не тримаю, Ігоре, — відповіла я, злегка посміхаючись. — Але ти дуже скоро все зрозумієш. Це ти мене не заміниш, а не я тебе.

Ти навіть образився тоді: «Ти наче чекала мого відходу. Є хтось на прикметі?». Я не стала пояснювати, що я і є та на прикметі, що ти зраджуєш не мені, а лише собі. Я знала: ти нікого не знайдеш краще. Це не була надія, це була аксіома.

І час підтвердив мою правоту. Подивися на моє життя зараз. Я не зачахла, не перетворилася на плакальницю. Я віддала доньку до дитсадка і знайшла роботу. Хорошу роботу. Я довела свій професіоналізм, отримала підвищення і тепер маю гроші, впевненість і статус. Я красива, я доглянута. Чоловіки помічають мене, вони залицяються. Один, потім другий… Вони пропонують мені стабільність, нові стосунки, нове життя.

Але я відмовляю усім. І це не тому, що я застрягла у минулому, а тому, що я гідна лише тебе, Ігоре. А вони… вони просто не порівнянні. Вони не мають тієї історії, тієї глибини, того зв’язку, що є між нами. І вони точно не мають того, що маю я: твою вічну увагу.

Адже що відбувається з тобою? Катруся вже йде у п’ятий клас, а ти? Ти вже встиг змінити двох дружин! Дві спроби, два провали! Ти женився, розлучився, знову одружився… і між цими шлюбами ти завжди приходиш до мене. Ти скаржишся мені на своїх жінок, на їхню нездатність тебе зрозуміти, на їхні претензії. Ти бігаєш до мене навіть зараз, зі свого останнього шлюбу, що, як я бачу, теж вже на межі.

І я завжди, завжди тобі рада. Бо я знаю, що ти повернешся. Кожен твій прихід, навіть тимчасовий, — це підтвердження моєї незрівнянності. Чому ти не залишаєшся з ними? Бо вони — тимчасові, вони — помилки. Вони дають тобі квартиру, але вони не дають тобі дому. Вони не я.

Я не ревную, Ігоре. Часи, коли я могла б переживати через це, давно минули. Я дивлюся на них не як на суперниць, а як на етапи твого усвідомлення. Вони виконують свою роль: показують тобі, що зовнішній блиск ніщо порівняно з істинною цінністю. Вони ніколи не зможуть мене замінити.

— Часи, коли я переживала від ревнощів, давно минули, — пояснюю я подругам. — Для себе я визначила: решта жінок мені не суперниці. Моя перевага в тому, що до них він ніколи не повертається. Вони — просто відволікаючий маневр. До них він іде, а до мене — вертається.

Це просто факт, Ігоре. Ти не залишився ні з першою, ні з другою. Ти не зупинишся і на цій, поки не зрозумієш, що твій шлях завжди веде назад, сюди, в наш перший дім, до жінки, яка є твоїм початком і твоїм кінцем. Я – це стандарт, за яким ти неминуче міряєш усіх інших, і вони, звичайно ж, не проходять тест.

Я живу, я працюю, я розквітаю. Я не сиджу, склавши руки. Я просто чекаю на неминуче. Я чекаю, коли ти нарешті припиниш свої дитячі ігри в пошуки і зрозумієш, що твій запасний аеродром — це твій єдиний пункт призначення.

Ти приходиш по підтвердження того, що ти ще цінний, по спокій, по безумовну любов. Жодна з твоїх дружин цього не дасть, бо вони, на відміну від мене, вимагають чогось натомість. Я не вимагаю. Я просто чекаю.

Тож, я запитую тебе, моє вічне шкільне кохання: скільки ще тобі потрібно цих невдалих шлюбів, скільки ще часу ти витратиш на цих “не-суперниць”, перш ніж нарешті визнаєш очевидне? Ти повернешся? Коли ти зрозумієш, що я — незрівнянна, і повернешся до мене назавжди, щоб більше ніколи не йти?