Листопадовий вітер діяв по-господарськи: одним ривком вирвав із рук парасольку, жбурнувши її в калюжу, як непотрібний реквізит. Марія навіть не поворухнулася. Дощ уже всочився в пори старого пальта, а трамвай запізнювався з тією ж неминучістю, з якою запізнювалося її власне щастя.

Поруч виник силует. Чоловік у чорному плащі здавався вирізаним із цього туманного вечора. Його обличчя було наче знайомим текстом, назву якого забув, але пам’ятав сюжет.

— Ви не впізнаєте, — це було не питання, а тихе констатування. Його голос змішувався зі шелестом води.

Марія напружила пам’ять, перебираючи обличчя колег, сусідів, випадкових перехожих. Порожнеча.

— П’ятнадцять років тому, — він ледь помітно всміхнувся кутиками губ.

— Маршрут номер дев’ять. Ви тоді плакали так самотньо, що навіть лампи у вагоні, здавалося, тьмяніли. Я дав вам хустинку.

В середині ніби щось «тьохнуло». Той вечір… Втеча з дому в нікуди, одна сумка з потрощеними мріями та відчуття повної прірви попереду. Тоді незнайомець просто простягнув їй клаптик накрахмаленої білої тканини — рятівне коло в океані її підліткового розпачу.

— Я досі її зберігаю, — прошепотіла вона, і це зізнання здалося їй особистішим за будь-який дотик.

Трамвай підкотився до зупинки, втомлено скрипнувши металом. Вони зайшли всередину. Вагон був напівпорожнім, пахнув сирістю та старими сидіннями. Вони сіли поруч, дивлячись на те, як краплі на склі малюють химерні маршрути.

Життя — це не пряма лінія, а кільцевий маршрут. Ми завжди повертаємося до точок своїх найбільших вражень, щоб нарешті знайти там спокій. Вони мовчали, але ця тиша вже не була важкою. Це була тиша двох людей, які знають: іноді проста хустинка важить більше за тисячі палких обіцянок.