П’ять років тому свекруха сказала мені в спину: «Кому ти треба з дитиною? Проситися будеш назад, але я вже не прийму! Побачиш, як без грошей заспіваєш, сама приповзеш!»

Я вийшла заміж у тридцять, дуже вже вибирала собі чоловіка, аби не такий, як батько, який постійно гуляв і байдикував. Мені хотілося спокійного, домашнього, надійного чоловіка, де ж я знала, що Ярослав — класичний мамин синочок, який без її дозволу й кроку зробити не здатний?

Поки я працювала і мала власну копійку, свекруха ще так-сяк до мене ставилася, тримала нейтралітет і навіть інколи усміхалася при зустрічі. Але вартувало мені піти в декрет, як усе миттєво змінилося. Почалися постійні закиди про те, що вони мене годують, що я сиджу на їхній шиї і забагато собі дозволяю. На будь-яке моє прохання чи потребу лунала одна відповідь: нічого мені в декреті особливого не треба, вдома можна й у старому халаті ходити. Вона вважала, що ні нового одягу, ні походів у перукарню я не потребую, а Ярослав тільки мовчки відводив очі або повторював слова матері, що треба економити кожну гривню.

Я довго терпіла, але в якийсь момент зрозуміла, що втрачаю гідність і просто зникаю як людина. Я вирішила, що з мене досить, зібрала свої нехитрі речі, взяла донечку і пішла геть. Коли я зачиняла за собою двері, свекруха вибігла на сходи й сказала ці слова про те, що я ще повернуся. Але я була твердо певна, що ніколи в житті більше не переступлю їхній поріг.

Далі я стала знову працювати, бо сидіти й чекати манни з неба не було часу. Дитину віддала в ясла, хоч серце стискалося залишати її там так рано. Працювала з ранку до вечора, брала будь-який підробіток, щоб оплатити орендовану кутову кімнату й купити доньці все необхідне.

За кілька років я зустріла хорошого чоловіка. Віктор виявився розважливим, турботливим і надзвичайно спокійним. Його родина прийняла мене дуже тепло, без жодних докорів чи зайвих запитань про минуле. Вони полюбили мою малу як рідну онуку, купували їй іграшки, забирали з дитячого садка, коли я затримувалася на роботі. У нашій новій сім’ї нарешті з’явився лад, затишок і справжня повага один до одного. Ми переїхали в його двокімнатну квартиру, де у доньки з’явилася власна світла кімната, і я вперше за багато років відчула себе в безпеці.

І ось тепер колишня свекруха раптом згадала про нас. Сталося це через те, що Ярослава не стало. Виходить так, що моя доня — це його єдина дитина і єдина онука для колишньої свекрухи. Вона знайшла мій номер телефону, почала дзвонити щодня, чергувати біля нашого під’їзду та біля садочка. Тепер вона обіцяє гори й доли, клянеться, що перепише на дівчинку свою квартиру, купуватиме найдорожчі речі, аби тільки їй давали бачитися з онукою щотижня.

Вона запевняла мене, що усе минуле треба забути, що вона переосмислила життя і хоче віддати онуці всю свою нерострачену любов. Я вагалася, бо вважала, що дитині дійсно потрібна рідна бабуся. Ми домовилися, що вона бачитиметься з онукою по суботах, забиратиме її на кілька годин до себе або гулятиме в парку.

Але останнім часом я бачу, що від бабусі дитина приходить зовсім іншою. Вона заходить у хату, скидає черевички на середині коридору і починає до мене пискувати, вередувати через кожну дрібницю. Донька каже, що бабуся їй все купує, нічого не забороняє, і взагалі в бабусі краще, ніж у нас вдома. Вона починає розказувати, що мама її не любить, бо змушує прибирати іграшки та їсти суп, а от бабуся дозволяє їсти тільки солодощі і дивитися мультики досхочу.

За вікном уже стемніло, а донька сиділа на килимі у своїй кімнаті і складала нові ляльки, які їй сьогодні подарувала колишня свекруха. Віктор зайшов до кімнати, тихо присів на краєчок дивана і глянув на мене з турботою.

— Вона знову принесла цілу гору всього? — спокійно запитав Віктор, вказуючи поглядом на розпаковані коробки із яскравим пластиком.

— Так, — я важко зітхнула і присіла поруч із ним. — Три нові ляльки, якісь дорогі сукні, великий пакет із цукерками та тістечками. Я ж просила її не купувати стільки всього, бо це вже переходить усі межі.

— А що каже мала? — Віктор обережно торкнувся моєї руки.

— Каже, що бабуся найкраща, бо купує все, що вона пальцем покаже. А я, виявляється, погана, бо змушую її складати ці ж іграшки в коробку і не дозволяю вечеряти самими лише цукерками. Вікторе, вона після кожного візиту туди стає просто некерованою. Я не впізнаю власну дитину.

— Може, варто ще раз поговорити з нею? Чітко окреслити правила? — запропонував він.

— Та говорила я вже! Вона мене просто не слухає. Вона дивиться на мене тим своїм зверхнім поглядом, як і п’ять років тому, усміхається і каже: «Я маю право обдаровувати єдину онуку, а ти мені не заборониш».

Донька в цей момент підвела голову від іграшок і подивилася на мене з викликом.

— Бабуся сказала, що купить мені великий велосипед, якщо я приїду до неї на наступних вихідних із ночівлею! — заявила мала, схрестивши руки на грудях. — А ви мені велосипед не купуєте! Бабуся каже, що ви для мене шкодуєте грошей!

Ці слова були продуманими, прорахованими, вони явно належали не шестирічній дитині.

— Ми не шкодуємо для тебе грошей, доню, — спокійно, але твердо втрутився Віктор, підвівшись із дивана. — Ми планували купити тобі велосипед на день народження, і ти про це знаєш. А зараз час збирати іграшки та йти вечеряти.

— Не хочу я ваш суп! — буркнула донька і відвернулася до стіни. — Бабуся годувала мене тортом і піцою! У неї краще! Вона мені все дозволяє, а ви тільки сваритеся!

Я глибоко зітхнула, обійняла доньку за плечі й посадила собі на коліна.

— Ми хочемо, щоб у тебе була бабуся, сонечко. Але ми також хочемо, щоб у нашому домі був спокій, щоб ти слухалася нас, а ми разом дбали про тебе. Бабуся може приходити, ми будемо гуляти разом у парку. Але жити і вчитися ти будеш за нашими правилами, бо ми — твоя сім’я, і ми відповідаємо за тебе.

Донька пирхнула і я розумію, що я не зможу конкурувати з колишньою свекрухою. І як в такій ситуації бути?