Остап не знав, як сказати про це своїй дружині. Ноги, наче гирями обтяжені, не хотіли відриватися від землі, хоча, правду кажучи, це було не так уже й зле – зима нарешті дісталася до міста, і після вчорашнього снігу з дощем дороги вкрилися тонкою льодовою кіркою.

Ще зранку Соломія зателефонувала йому, її голос дзвенів радістю, слова лилися невпинним потоком:

– Уявляєш, я знайшла таку чудову куртку для нашого Іллі, ще й зі знижкою тридцять відсотків! Він сьогодні, мабуть, змерз, бо пішов до школи в осінній. Як тільки отримаєш зарплату, я одразу побіжу купувати. А ще треба здати гроші на підручники, бо пані Стефанія з батьківського комітету вже засипала мене повідомленнями.

Насправді ж грошей бракувало не лише на куртку чи підручники, а й на нові чоботи для Соломії. Вона жодного разу про них не згадала, але Остап добре знав: старі її чоботи зносилися до дірок, підошва ледь трималася, і тепер вона ходила в тонких осінніх, натягуючи вовняні шкарпетки, щоб хоч трохи зігрітися. Остап уявляв, як, отримавши зарплату, візьме Соломію за руку і приведе до взуттєвої крамниці. Уявляв, як привітна продавчиня підійде з усмішкою: «Чим можу допомогти?» А він відповість: «Принесіть для моєї дружини найкращі зимові чоботи, тридцять восьмого розміру».

Соломія, напевно, спершу здивується, потім насупиться і скаже, що він жартує – Іллі потрібна куртка, а Марті – нові санчата… Але Остап твердо відповість, що грошей вистачить на все: і на куртку, і на санчата, і, найголовніше, на чоботи для неї.

Цілий місяць він гарував, брався за будь-які замовлення. Їх, щоправда, було негусто, але за його підрахунками сума мала вийти пристойна. Тож зранку настрій у нього був піднесений, і навіть ожеледиця, що змусила простояти в заторах, не могла його зіпсувати. Та коли ввечері він прийшов по зарплату, касирка простягла йому тисячу гривень і жменю дріб’язку. Остап чекав, сподівався, що вона дістане ще, але ні – касирка Оксана лише зиркнула на нього з подивом, мовляв, чого стоїш, як стовп?

– І це все? – невпевнено перепитав Остап.

Оксана тицьнула пальцем у відомість і буркнула:

– Отримуй і розписуйся. Усі питання до шефа, я тільки видаю.

Остап поставив у відомості незграбний підпис і попрямував до керівника.

– Чому так мало? – тихо, майже глухо спитав він.

Начальник, уже роздратований, мабуть, не першим таким запитанням, видав:

– Що значить мало? Аванс брав? Брав. Відгули просив? Просив. А хто минулого тижня на дорозі в халепу вскочив? Штраф я за тебе платитиму?

– Але ж, Тарасе Івановичу, у мене діти…

– У всіх діти, Остапе, – відрубав той. – Іди вже, не муляй очі.

Остап зрозумів: на цю тисячу навіть куртку для Іллі не купиш. Соломія заробляла небагато – влаштувалася помічницею в дитсадок, щоб Марту взяли без черги. Її зарплати ледь вистачало на оренду. Як тепер іти додому? Де взяти гроші? Хіба що диво якесь станеться! Як жартують в анекдоті – спершу треба бодай лотерейний квиток купити? Але щось підказувало Остапові, що й це тут не зарадить.

Він ледве пересував ноги, не дивлячись, куди ступає.

Тим часом Назар Ковальчук гнав своєю білою автівкою по тих самих слизьких вулицях. Він планував заскочити до коханої перед тим, як повернутися додому, але дружина зателефонувала і попросила забрати посилку з пошти. Назар уже уявляв довжелезну чергу на пошті й те, як не встигне до Софії, а та розсердиться і почне дзвонити йому вночі. Тож він тиснув на газ, одночасно надсилаючи Софії повідомлення, щоб заспокоїти. Через це він не помітив на пішохідному переході Остапа, який ледве плентався. Хоч Назар і встиг загальмувати, та все ж зачепив пішохода.

Бабусі на зупинці, що тягнули візки, загомоніли:

– Ой, біда!

– Летів, як блискавка, я бачила!

– Номер машини треба записати, цього шумахера!

Назар миттю оцінив ситуацію, вискочив з автівки і заштовхав Остапа всередину. Той охав, але, здається, був майже неушкоджений. Назар рвонув з місця, сподіваючись, що сутінки й заметіль не дали бабусям розгледіти номер його машини.

– Агов, чоловіче, ти як? – звернувся він до Остапа. – Зараз до лікарні тебе відвезу, чуєш?

Остап, на диво, швидко опритомнів, лише потирав плече.

– Здається, нормально, – протягнув він. – Тільки нога трохи ниє. І плече. Як же я тепер працюватиму?

Назар гарячково міркував. Загальмувавши, він дістав із кишені гаманець, витяг п’ятсот доларів і простягнув їх Остапові.

– Ось, бери на лікування. Зроби знімок, якщо щось серйозне – ще додам. Ось моя візитівка, – він додав до купюр картку. – Тільки скажи, що десь упав. Ну, наприклад, зі сходів.

Остап замислився, а тоді кивнув і взяв гроші.

– Гаразд, – сказав він. – Скажу, що послизнувся на льоду. Сьогодні ж така ожеледиця.

Додому Остап повернувся пізно, по телефону наплів Соломії, що ще розвозить замовлення, не хотів її хвилювати. Уже вдома зізнався, що впав і був у лікаря, але все гаразд. Соломія побігла до банкомата, поклала гроші на картку, і вони одразу купили Іллі куртку та переказали кошти за підручники. Жінка заспокоїлася, почала годувати його гарячим борщем із пампушками. А наступного дня Остап привів її до взуттєвої крамниці і сказав продавчині:

– Принесіть найкращі зимові чоботи для моєї найкращої дружини.