При інших обставинах я б так не реагувала на слова докторуки. Але в той день вона мала мені сповістити прекрасну новину, я мала сповістити її коханому, а той мав остаточно піти з родини.

Але в той день все йшло не так, хоча, якщо так добре подумати, то все йшло не так, просто я закривала на це очі.

Кажуть, як знайомство не вдалося, то й подальші стосунки не мають шансів.

А у нас з Остапом ініціатором знайомства була я. Він працював на заправці і якраз я стала на його колонку, приємний хлопець і машину заправив і скло протер, а я тоді й кажу:

– Раз такий спритний, то дай мені свій номер.

А він візьми і дай, хоч я бачила у нього на пальці обручку.

Я довго думала чи телефонувати чи ні, адже одружений і не такий вже й хлопець, за тридцять точно, але ж гарний.

А я самотня, сорок на носі, два магазини з побутовими речами і донька вчиться уже в університеті. Все є, а особистого життя нема.

Але на наступний раз знову я поїхала на ту заправку і знову там Остап, сам заговорив:

– Я чекав на твій дзвінок, чому не дзвонила.

– Я забула, – кажу, – але вже точно зателефоную.

І ось стала я йому телефонувати і ми пішли разом на каву. Остап розказував, що одружений з дружиною шістнадцять років, скоро син піде в технікум і його вже біля неї нічого не тримає.

– Вона всі ці роки вдома сидить, то на одну роботу піде, то на іншу, все їй умови не підходить, вимагає від мене бозна-яких грошей, а де я їй зароблю мільйони? Між нами давно нічого немає, живемо, як чужі люди. їй все одно, як у мене справи, а я давно не цікавлюся її.

І ось так у нас, і закрутилося. Я не шкодувала на Остапа грошей, він ніколи не платив в ресторані чи кафе, чи кіно, я знала, що заробляю набагато більше за нього. Якось він пожалівся, що навіть не має в чому піти до родичів на весілля, то я його повністю одягнула. Який він був гарний в новому костюмі при білій сорочці, справжній бізнесмен.

Як я чекала на весну, коли вже закінчить син школу і піде вчитися, бо ж тоді коханий перевезе до мене свої речі.

Аж тут несподіванка і для мене – я так порахувала, що вже кілька місяців щось мені не сходиться. Вирішила піти на огляд аби мені все підтвердив і я тоді приготую дуже гарний сюрприз для Остапа – запрошу в ресторан і в гарній коробочці подарую йому висновок і годинник, на якому напишу «Найкращий татусь».

І ось я з такими думками пішла на прийом і чека своєї черги. Аж раптом з дверей виходить Остап! І бережно притримує двері, бо звідти виходить жінка, яка вже дуже при надії.

В мене круглі очі, адже він клявся, що нічого з жінкою не має, а тут таке. Судячи по терміну, то ми якраз тоді почали зустрічатися.

Остап мене навіть не помітив, він нікого не бачив, крім своєї дружини. Я зайшла наступна і лікарка мені сказала:

– Вибачте, але не маю для вас втішних новин.

– Це найкраща новина за цей день!, – я мало її не обійняла.

Та тільки рукою махнула, адже чого лишень не побачила вона за ці роки.

Я ж пішла додому і стала старанно пакувати речі, які купувала Остапові. Віддам на благодійність, а інше просто викину.

Той заявився ввечері, як нічого й не було, без квітів і солодкого.

– А чому ти не приготувала нічого? Я зі зміни, їсти хочу. Чи ми кудись йдемо?

– Ні, це ти йдеш звідси і не буде твоєї ноги більше в моєму домі.

– Що ти таке кажеш? Щось сталося?

– Сталося, я бачила тебе і дружину, щось не виглядає, що ви наче чужі люди.

Остап змінився в лиці, а тоді й каже:

– Слухай, а що ти хотіла? Ти сама мені запропонувала зустрічатися і я подумав, що це навіть не погано. З дружиною у мене тоді й справді кілька років нічого не було. Але ти стала давати мені гроші, я почав купувати дружині якісь дрібнички і між нами все наново спалахнуло. Я хотів від тебе одразу піти, але ж і тебе шкода – ти нікого не маєш, хороша і весела жінка, добра, готуєш смачно. Не міг я так і з тобою вчинити.

Він розказував, а я аж не вірила вухам, невже він серйозно таке каже? Він мене пожалів? Він з панського плеча зі мною жив, ви собі можете це уявити, а я йому й речі і прикраси, і гаджети, ось така бідна родичка.

– Олю, я не проти це все продовжувати. Головне аби дружина не дізналася, їй не можна хвилюватися. Ми завжди думали ще про другу дитину, але так ставалося, що не виходило. А тут ти отак нам допомогла і у нас буде донька. Я ж маю тобі якось віддячити.

– Йди, Остапе, ощасливлюй когось іншого.

– А мої речі я можу забрати?

– Твої речі? Тут твого нема нічого, хіба, що те, що на тобі і з чим ти сюди прийшов.

– Але так не чесно, мені дуже подобалися мої речі, ти й так їх викинеш, а мені вони вже рідні.

– Заробиш і купиш собі.

Спочатку була обурена таким жевжиком, а потім мені самій совісно стало – адже та жінка думає, що чоловік став гарно заробляти і потягне ще одну дитину, а він навіть не думав знайти іншу роботу, а вирішив ще мені добро робити.

І якби я тоді нічого не помітила, то так би й було. Може б і доньку з моєю допомогою ростив? Хто його знає?

Я вам так скажу – я чуже не брала, я брала непотрібне дружині. З часом вірила, що воно буде моє. Я в чужу родину не лізла і її не руйнувала. Навпаки, укріпила, зміцнила і вони ще шістнадцять років житимуть разом, поки донька не піде в технікум. Хіба ні?

Фото Ярослава Романюка

Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота