Ігор зупинився біля вітрини магазину верхнього одягу, осіннє сонце ледь пробивалося крізь хмари, відбиваючись у склі й освітлюючи темно-синє вовняне пальто з акуратним комірцем-стійкою та двома рядами блискучих ґудзиків. Цінник – 8000 гривень – здавався йому не просто сумою, а справжнім бар’єром, адже це була майже половина його місячної зарплати механіка на невеликому СТО в їхньому районі. Він стояв у своїй старій потертій шкіряній куртці, яку носив ще з часів навчання в автотранспортному технікумі, і відчував, як холодний вітер пронизує наскрізь. «Може, час змінити не тільки куртку, а й щось у собі?» – подумав він, згадуючи, як тиждень тому Олена, його дружина, зупинилася саме біля цієї вітрини.

Вони з Матвійком, їхнім шестирічним сином, поверталися з дитсадка. Олена тягнула візок з продуктами, Матвійко стрибав по калюжах у гумових чоботях, а Ігор ніс рюкзак сина. Вона раптом спинилася, притулилася носом до холодного скла й тихо, майже пошепки, сказала:

– Оце б пальто до зими… Тепле, елегантне, нове хоч раз в житті.

Він тоді тільки кивнув, бо в голові крутилися зовсім інші думки: треба міняти масло в її старенькій автівці, перевірити гальмівні колодки, бо скриплять на поворотах, і ще купити Матвійку нові зимові черевики – старі вже тісні, палець не влазить. Подарунок? Він навіть не подумав. А тепер стояв і розумів: день народження Олени через три дні, 15 жовтня, їй виповниться тридцять п’ять, а в нього досі немає нічого, крім звичного «візьмеш гроші з картки».

Вони познайомилися не на весіллі подруги чи в барі після роботи, а на похороні його батька. Ігорю тоді було двадцять сім. Похорони були тихими, по-сільському: родичі, сусіди, давні друзі з колгоспу, де батько колись був головним механіком. Ігор стояв в чорному костюмі, який позичив у двоюрідного брата Степана, і відчував, як усе навколо розпливається в сірій імлі. Батько був для нього не просто батьком – він був учителем життя, тим, хто вчив: «Слухай двигун, синку, він тобі все розповість. І людей слухай так само – серцем, а не вухами».

Олена прийшла з матір’ю, тіткою Вірою. Та працювала з Петром Васильовичем ще в дев’яностих, коли колгосп розвалювався, а трактори стояли без запчастин. Олена стояла біля матері і не сміла підійти та висловити співчуття. Їй все здавалося, що мить недоречна.

Коли Ігор вийшов на вулицю, то вона тоді й підійшла до нього:

– Я пам’ятаю, як твій тато лагодив наш трактор, – сказала вона тихо, не дивлячись в очі. – Він завжди казав: «Головне – слухати двигун, а не кричати на нього». Мама просила передати… співчуття. Ігор подивився на неї: худорлява, в простому чорному светрі, з коротким каре і лагідним голосом бібліотекарки. Не знав, що відповісти, просто кивнув.

Вони почали спілкуватися через місяць. Тітка Віра знайшла в гаражі стару запчастину – карбюратор, який батько колись знімав для ремонту. Написала Олені: «Передай Ігорю, може, знадобиться». Олена принесла деталь у місто, залишила на СТО. Ігор подякував, а потім, не думаючи, запросив на каву в маленьку кав’ярню біля ринку. Вона погодилася. Через рік – весілля. Через два – народження Матвійка в пологовому на Личаківській.

Життя текло за чітким графіком: ранок – СТО, обід – бутерброд у гаражі, вечір – гаражні посиденьки з хлопцями. Карти, розмови про футбол, про те, як «Шахтар» знову програв, про нові ціни на запчастини. Олена не сварилася, не влаштовувала сцен. Просто забирала ключі від машини, коли він приходив «під мухою», допомагала роздягнутися й клала спати на дивані. Одного разу, коли Матвійко ще не ходив, Ігор повернувся о третій ночі, перечепився об дитяче ліжечко й почув, як дружина шепоче синові крізь сон: – Тато хороший, просто втомлений. Спи, сонечко. Тоді йому вперше стало соромно по-справжньому. Не від слів тещі чи друзів, а від цього тихого шепоту.

Він почав брати менше підробітків увечері, більше часу проводити вдома. Перестав пити – не тому, що «зав’язав» за чиїмось наказом, а тому, що одного ранку прокинувся й просто не захотів. Друзі спочатку жартували: «Ігор став монахом», але потім звикли. Хтось пішов, хтось залишився. Життя змінилося непомітно.

Тепер, стоячи біля вітрини, Ігор дістав телефон і набрав номер продавчині Світлани – її «Шкоду» він лагодив рік тому, і вона ще тоді казала: «Ігоре, в тебе золоті руки, з мене знижка в моєму магазині».

– Світлано, привіт. Те синє пальто в розмірі 42 ще є?

– Є, Ігоре. Залишу для тебе. Але ти впевнений у розмірі? Олена ж не висока, може, 40 підійде краще?

– Ні, 42. Я… бачив, як вона дивилася. І перевіряв її старі куртки.

Він зайшов у магазин. Пальто висіло на вішалці, пахло новою вовною. Світлана дістала його, дала поміряти на манекені.

– Ідеально сяде, – сказала. – Олена буде рада. У кишені в нього було 3 200 гривень. Треба було знайти ще більше половини.

На СТО шеф, дядько Мишко, дав аванс.

– На подарунок дружині? – усміхнувся. – Бери, заслужив.

Брат Степан позичив – без питань, тільки кивнув: «Віддам, коли зможеш». Стару бензопилу, яку батько залишив у спадок, Ігор продав сусідові по гаражу. Зібрав.

Вдома, у їхній двокімнатній квартирі, він не знав, де сховати обновку аби дружина не побачила. Довго копирсався в шафі і натягнув на вішак куртку свою і став чекати дружину.

Олена ще була на роботі – в дитсадку №17, де вела музичні заняття для старшої групи. Матвійко – у бабусі Віри в селі.
Олена повернулася о сьомій вечора, втомлена, з букетом осінніх листя, яке діти подарували на занятті. Волосся розпатлане, на щоках – легкий рум’янець від холоду.

– Ти чого такий таємничий? – запитала, знімаючи чоботи в передпокої.

– Просто день важкий, – відповів він, намагаючись не дивитися на шафу.

Вночі він не спав. Лежав, дивився в стелю, уявляв, як вона відкриє коробку, як зрадіє, як обійме. І як скаже: «А розмір?»

Він уже перевірив – на її старій куртці з торішньої зими стояла мітка «42». Але сумніви гризли.

Ранок дня народження. Субота. Олена ще спала. Ігор прокинувся о шостій, тихо встав, зварив каву в турці – так, як вона любила, з пінкою. Руки тремтіли – не від холоду, а від хвилювання, він не пам’ятав коли й приносив їй каву. Вирішив, що спочатку кава, а потім подарунок. Він не звик дарувати подарунки. Востаннє – на весіллі подруги, і то були квіти з кіоску.

Вона вийшла на кухню в старому халаті з котиками, з розпатланим волоссям і сонними очима.

– Доброго ранку, – сказала, позіхаючи. -– Кава? Ти що, захворів?

– З днем народження, Олено, – відповів він.

– Дякую, несподівано, – сказала вона і усміхнулася.

– Це ще не все.

– Не все?, – жінка була спантеличена.

– Хвилинку, закрий очі, – скомандував Ігор і кинувся в спальню у шафу за пальтом.

– Тепер відкривай, – його голос аж захрип від хвилювання.

Вона завмерла. Провела рукою по м’якій вовні, по ґудзиках, по комірцю.

– Ігоре… це ж те саме. З вітрини. Ти пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

Вона вдягла пальто. Сіло ідеально – по фігурі, по довжині, комірець акуратно ліг на шию. – Як ти вгадав розмір?

– Перевіряв твої старі куртки.

Вона не плакала. Просто підійшла, обняла його міцно, притулившись щокою до холодної вовни. Запах нової тканини змішався з ароматом кави.

– Я думала, ти ніколи не змінишся, – прошепотіла.

– Пробач. Пробач, що сприймав тебе як належне.

Матвійко Олена забирала від бабусі в новому пальті.

– Нарешті, – сплеснула руками теща, оглядаючи доньку, – Тобі дуже пасує!

Навіть син оцінив мамину обновку

– Мамо, тут такі кишені глибокі, назбираємо каштанів?

Вони щасливо розсміялися Увечері вони гуляли містом. Олена – в новому пальто, Ігор – тримаючи її за руку. Матвійко бігав попереду, збираючи каштани в кишені. Зупинилися біля тієї самої вітрини. Пальто вже не висіло – його місце зайняла бежева модель. – Бачиш? – сказала Олена. – Тепер у мене найкраще.

Вдома вона повісила пальто на вішак, поруч зі своєю старою курткою.

– Знаєш, – сказала, – я колись думала, що ти ніколи не почуєш.
– Я завжди думав, що перестану завтра.

Вони сіли на кухні, пили чай із варенням, яке баба Віра прислала з села. Матвійко малював: мама в синьому пальто, тато з ключем у руці, він сам – на тракторі, як дідусь.

Наступного дня Ігор пішов на роботу. На СТО дядько Мишко запитав:

– Ну що, дружина рада?

– Рада.

– А ти?

– Я теж.

Він узявся за ремонт старого «Опеля». Слухав двигун – той бурчав, але слухняно. І вперше за довгий час не думав про посиденьки після зміни. Думав про те, як ввечері поїде додому, як Олена зустріне його, як Матвійко покаже малюнок із садка.

Це не була казка з хепі-ендом. Це було життя. Просто день, коли він перестав бути пасажиром у власній сім’ї й сів за кермо – не машини, а любові, уваги, відповідальності.