— Катрусю, люба, знову вони… Дві молодиці в синіх хустках. Сіли у вітальні й
— Поглянь на неї, Андрію… Це наша донечка. Наша Софійка, — мій голос тремтів
Надвечірнє сонце повільно сідало за верхівки старих лип, залишаючи на підвіконні довгі золотаві смуги.
Він навіть не встиг поставити пакети з продуктами на підлогу. Щойно Роман прочинив двері
Я йшла додому в передчутті свята. У сумці лежав кілограм пломбіру, я вже уявляла,
— Тобі не здається, що за сьогоднішню вечерю варто було б розрахуватися? — голос
Кажуть, що дитинство — це пора безтурботності, коли сонце світить яскравіше, а трава пахне
Здавалося б, була звичайна родина: тато, мама, брат і я. І умови звичайні, і
— Ти справді вважаєш, що твій комфорт важливіший за мій спокій у власному помешканні?
— Ти справді думала, що я затримався на нараді? — він стояв у дверях,