Олена здригнулася. Дзвінок у двері раптово перервав її думки. Вона ще раз глянула в дзеркало, витерла сльози й пішла відчиняти
Олена глянула в дзеркало й побачила там зморене обличчя жінки, яка ще не стара,
І я вкотре дослухалася поради мами і поїхала відпочивати. Але не на море чи в модне місто Європи, а в село.
Доля інколи так над людьми жартує, хоча, насправді, треба побачити ці знаки, які вона
Соломіє, слухай мене уважно. Ти молода, красива, у тебе здорова, прекрасна дівчинка. Навіщо тобі людина, яка тебе не цінує? І ця свекруха зі своїм «усі так живуть»? Ти гідна поваги, турботи, любові. Не сиди на місці — іди. Просто зараз
Усе почалося раптово, коли занедужала маленька донечка Соломії, Іринка. Їй було лише дев’ять місяців,
Дожилася!, – вигукнула я сама до себе, коли на телефоні висвітилося дивне фото: на ньому мій чоловік і якась молода дівчина
Невже вісімнадцять років спокою закінчилися і тепер у мене почалося те, що й в
Олена Іванівна прокинулася вже надвечір. Снився їй дивний сон, що хотіла раніше очі розплющити, та не змогла. На кухні стояли сумки з картоплею, буряками — усе, що треба було. Зарплата Максима лежала, щойно отримана. А його самого не було
Олена Іванівна повільно поверталася додому після нічної зміни. Втомлено зітхаючи й позіхаючи, вона обережно
Щойно вона пішла, я викинула іриски в смітник, а халат закинула глибоко в шафу. Тієї ночі я довго не могла заснути, думаючи, чому світ такий несправедливий
Я стояла перед тіткою Любою і в мені усе кипіло. Усе життя вона висмоктувала
Від того, що почула у відповідь, я отетеріла. – Я – наймолодший, тож хата і земельна ділянка належить мені. Я й оформив усе на себе. Бо мені треба: живу у великому місті, маю двох неодружених синів, комусь із них залишу квартиру. А ти – сама живеш у синовій хаті, маєш пенсію, то навіщо тобі ще пів батьківської хати?
У нашій родині я найстарша дитина, після мене ще троє було у батьків. Ото
Того вечора вони сиділи втрьох на кухні. Тарас робив уроки, Наталія прасувала речі. Звичайне сімейне життя, у якому Олена почувалася чужою
Олена міцно стиснула телефон, аж кісточки пальців побіліли. Голос Софії Григорівни, що дзвонила, затремтів:
Ігоре, милий, тобі ж не потрібен спадок, — м’яко сказала вона, наче робила йому ласку. — У тебе хороша робота, ти самостійний. А Максимові, йому важко. Ми просто хочемо, щоб він був у безпеці
Це сталося кілька місяців тому, коли Ігор перебував у будинку батьків. У тому самому
– Просто ви поспішили, – казала мама, гладячи дочку.
Олена дуже любила свого сина, пишалася ним. Іноді дивувалася, що цей привабливий чоловік двадцяти

You cannot copy content of this page