Травень у маленькому містечку видався напрочуд лагідним. Крізь прочинене вікно до квартири залітав солодкий аромат квітучої черемхи, а на підвіконні витанцьовували сонячні зайчики. Ганна сиділа на краю ліжка, заколисуючи маленького Дениска. Хлопчику скоро мало виповнитися півтора року — золотий вік, коли світ здається величезним дитячим майданчиком.

— Потерпи, рідненький, — тихо шепотіла Ганна, цілуючи сина у пухку щічку. — Ще трішки — і мама отримає переказ. Купимо тобі велике яблуко і того сирок, як ти любиш. А восени підеш до садочка, там у тебе буде багато друзів і смачні сніданки.

Малюк щось пролепетав уві сні, кумедно ворушачи пальчиками біля ротика. Для Ганни цей жест був дорожчим за будь-які слова: син хотів їсти, але робив це так лагідно, ніби боявся засмутити маму.

Вона обережно підвелася і підійшла до кухні. У холодильнику панувала пустота, яку порушував лише самотній окраєць домашнього хліба. Ганна згадала, як бабуся колись казала: «Хліб — то сила». Вона розрізала м’якушку, злегка змочила її теплою водою і посипала дрібкою цукру — виходили «солодощі» з дитинства. Коли Дениско прокинувся, він з таким апетитом заходився коло частування, що Ганна мимоволі всміхнулася.

На полиці стояла скляна баночка, де на дні залишилося зовсім трохи дрібних макаронів-зірочок. «Це на вечерю, — подумала вона. — Додам туди засмажку з останньої цибулини, і буде справжній бенкет». Зібравши зі столу кілька крихт, що залишилися після сина, вона машинально відправила їх до рота. Голод не був гострим, він був тягучим, як стара пісня, що не дає заснути. Ганна випила склянку води, міцно обняла сина і, коли той знову заснув, вирішила винести сміття, щоб хоч на хвилину змінити обстановку.

На вулиці панувало справжнє свято весни. Сусідські дітлахи гасали двором, хтось жував пиріжки, хтось ділився цукерками. Ганна намагалася не дивитися на їжу — вона бачила лише сонце. Біля під’їзду вона помітила сусіда з четвертого поверху, пана Степана. Літній чоловік, спираючись на палицю, ніяк не міг впоратися з важким пакунком та ключами від домофона.

— Пане Степане, дозвольте я допоможу! — Ганна підхопила пакет. Він виявився несподівано важким. Крізь тонкий пластик проглядали коробки з чаєм, фрукти та пакунки, що пахли добротною краківською ковбасою.

— Дякую, доню, — старий вдячно кивнув. — Ноги вже не ті, що в молодості.

Вони повільно піднялися ліфтом. У квартирі пана Степана пахло старими книгами та лавандою. Ганна занесла продукти на кухню і вже збиралася йти, як чоловік м’яко зупинив її.

— Зачекай, Ганнусю. Я ж бачу — в очах у тебе весна, а на душі… туман. Сідай-но, відпочинь хвилину.

Він почав викладати продукти, розповідаючи про своє життя. — Син у мене зараз на навчанні за кордоном. Донька з онуками під Києвом, кличуть до себе, а я не хочу з рідних стін… Гроші надсилають, посилки передають, а мені ж багато не треба. Ось, глянь, онука з Німеччини шоколаду надіслала — справжній, гіркий! А мені лікарі заборонили. Забери синові, чи сама до чаю з’їси.

Він почав діставати з морозилки домашню курку, розібрану на порції. — Це мені кум із села передав. Куди мені одному цілу птицю? Бери, Ганно. Мені приємніше буде знати, що вона пішла на користь молодій мамі, ніж вона тут вимерзатиме.

Ганна намагалася відмовитися, але пан Степан був невблаганним. Він склав у пакет курку, шоколад, пачку доброго чаю та пляшку домашнього молока. — Біжи до малого, він там, мабуть, уже шукає маму. І ось що… ти ж, здається, медичний закінчувала? Я чув від сусідок.

— Так, — здивовано відповіла Ганна. — Я медсестра за освітою.

— Це добре. Мені часто треба уколи робити, а ходити в поліклініку сили нема. Залиш мені свій номер, доню.

Удома Ганна вперше за довгий час відчула спокій. Запах курячого бульйону, що незабаром розлився квартирою, здавався найкращим парфумом у світі. Дениско, відчувши аромат, притупав на кухню і здивовано подивився на маму.

— Зараз, сонечко, зараз будемо обідати, — Ганна дала йому шматочок шоколаду. Малюк зажмурився від задоволення.

Коли вони пообідали і в квартирі запанував затишок, задзвонив телефон.

— Ганнусю, це Степан Іванович. Щось мені недобре, тиск певно підскочив. Можеш зазирнути?

Вхопивши Дениска на руки, вона злетіла на четвертий поверх. Двері були прочинені. Старий лежав на дивані, обличчя було блідим. Ганна миттєво зосередилася: перевірила пульс, знайшла в аптечці потрібні ліки, які виписав лікар (вона швидко проглянула картку на столі), і впевненою рукою зробила укол.

За пів години пану Степану стало краще. Він сів на диван, спостерігаючи, як маленький Дениско розглядає його стару колекцію моделей автомобілів на полиці.

— Ти майстриня, Ганно. Рука легка, — тихо сказав він. — Слухай, що я надумав. Мені потрібна людина поруч. Не просто медсестра, а хтось свій, рідний. Ти ж шукаєш роботу?

Ганна закивала, не знаючи, що сказати. — Давай так. Ти будеш моїм ангелом-охоронцем. Допоможеш із продуктами, приглянеш за моїм здоров’ям. А я… я стану вашим названим дідусем.

Він дістав із шухляди банківську картку і поклав її на стіл.

— Тут мої заощадження та пенсія. Син каже, щоб я витрачав на себе, а мені приємніше витрачати на сім’ю. Бери її, Ганно. Купуй усе, що треба — і мені, і малому. Це буде твоя зарплата і моя впевненість у завтрашньому дні.

Ганна дивилася на картку, потім на усміхненого сина, який тримав у руках маленьку модельну автівку, і на добрі очі цього літнього чоловіка. Це не було милостинею. Це була зустріч двох самотностей, які раптом стали однією великою надією. Вона взяла картку і тихо промовила:

— Дякую, дідусю Степане. Ми вас не підведемо.

На вулиці травень продовжував свій хід, і в кожному подиху вітру тепер відчувався смак нового, світлого життя.

Ганна тихо зачинила за собою двері й завмерла в коридорі. Дениско заснув у неї на руках ще там, у квартирі дідуся Степана, розімлівши від тепла та чаю. Вона обережно роздягла малюка, перенесла його на ліжко, а сама повернулася в передпокій і просто сіла на низький ослінчик, навіть не скинувши кросівок.

У напівтемряві коридору власне життя здалося їй дивним кінофільмом. Вона ж з дитинства звикла бути «сама по собі». Спочатку в інтернаті, де навчилася мовчати, коли хочеться плакати, а потім — у медичному училищі, де за кожну оцінку в заліковці доводилося боротися з втомою від підробітоку. Коли вона отримала цю квартиру у спадок від далекої тітки, здавалося, що нарешті життя дало їй фору. Андрій, їхнє коротке подружнє щастя, спільні плани… Все обірвалося раптово. Чоловіка не стало через нещасний випадок на будівництві саме в той тиждень, коли Ганна привезла сина з пологового.

Вона залишилася в цих чотирьох стінах одна. Робота медсестри в поліклініці вимагала повної зміни, а куди подіти немовля, коли в тебе нікого немає? Так і минув цей рік: на копійчані виплати, на вмінні розтягувати пачку крупи на тиждень і на вічному страху, що дитина відчує її відчай. Ганна не чекала на дива.

Вона поглянула на невеликий папірець із кодом від картки, що лежав на тумбочці. Дивно, як легко життя може повернути в інший бік через один випадково підхоплений пакет із продуктами. Ганна відчула, що в цьому байдужому місті з’явилася ще одна людина, якій вона потрібна.

Вона нарешті розшнурувала взуття і пройшла на кухню. Там, у тиші, Ганна вперше за довгі місяці не рахувала копійки в думках, а просто налила собі води. Вона повірила в те, що сьогоднішній день — це не випадковість. Це була відповідь на її мовчазну витримку.