Літо того року видалося неймовірно спекотним, ніби саме сонце вирішило благословити союз Тетяни та Олександр. Вони були як день і ніч: Таня — тендітна блондинка з очима кольору передштормового моря, і Сашко — кремезний брюнет із поглядом, у якому витанцьовували вуглинки. Їхнє кохання було тихим, але глибоким, як лісове озеро.

Два роки по тому, коли в садах уже почали наливатися соком яблука, у їхні двері постукало нове життя. Проте шлях цієї маленької душі до нашого світу виявився тернистим. Того вечора небо затягнуло хмарами, і природа ніби затамувала подих. Поява дитини на світ стала справжнім випробуванням для Тетяни. Малеча ніби не поспішала полишати свій затишний прихисток, заплутавшись у життєдайних путах, що з’єднували її з матір’ю.

Коли все нарешті скінчилося, Таня не почула миттєвого крику, на який так чекала. Лікарі діяли швидко й злагоджено. Замість того, щоб відчути тепло крихітки на собі, молода мати побачила лише спину фахівця, який обережно, але квапливо ніс згорточок до спеціального апарату, аби допомогти легеням малечі зробити перший повноцінний ковток цього світу.

Минуло довгих десять годин — годин очікування, молитов і тиші порожньої палати. Нарешті двері відчинилися, і на порозі з’явилася медична сестра. Вона несла пакунок, що нагадував велику білу ляльку.

— Ну що, матусю, готуйтеся. Ваша малеча прийшла обідати, — усміхнулася жінка.

Вона поклала немовля на сповивальний столик і спритними рухами розгорнула пелюшки. Тетяна, яка вже піднялася з ліжка, раптом відчула, як у неї перехопило подих. На білому полотні лежало справжнє диво: дівчинка з копицею яскраво-рудого, кучерявого волосся, що сяяло навіть у тьмяному світлі лампи.

— Пані… а ви впевнені? — ледь чутно прошепотіла Тетяна, переводячи погляд зі своїх світлих пасм на вогняну шевелюру доньки. — Може, сталася якась помилка? У нас у роду нікого такого…

Медсестра розсміялася, поправляючи ковдру:

— Яка помилка, люба? У нас сьогодні лише ваша красуня гостювала в «скляному будиночку» під наглядом техніки. Решта малюків одразу поїхали до мам. Тож це ваше сонечко, без варіантів. Мабуть, татко у вас — справжній вогонь?

Тетяна лише похитала головою, згадуючи смоляні кучері чоловіка. У цей момент дівчинка кумедно зморщила носик, закрутила головою в пошуках мами й видала такий дзвінкий і вимогливий крик, що сумнівів не залишилося: характер у цієї крихітки був точно батьківський.

Коли Олександр приїхав забирати дружину з донькою, він довго стояв біля ліжечка, зачудовано розглядаючи руді кучерики. У його очах читалися і ніжність, і легке збентеження. Він нічого не питав, але вдома вони з Тетяною заходилися вивчати старі альбоми та розпитувати рідню.

Розгадка знайшлася у розповідях старенької бабусі з Полісся. Виявилося, що прапрабабуся Олександра, Марія, була польською красунею з таким вогненним волоссям, що люди казали, ніби вона вкрала промінь у липневого сонця.

Генетична пам’ять роду спала понад століття, аби прокинутися в цій дитині.

Одного вечора, після першого купання, Сашко допомагав дружині витирати донечку. Коли він побачив, як розпушилося насухо витерте волосся малечі, він вигукнув:

— Та це ж справжня кульбабка під весняним вітром!

Хоча вони планували назвати її Алісою, ім’я Майя прийшло саме собою. Але для близьких вона назавжди залишилася Кульбабкою.

Майя росла надзвичайною дитиною. Вона майже не плакала через дрібниці, зате її сміх розлітався по двору, наче золоті монетки. Коли дівчинці виповнилося чотири, тепле квітневе сонце залишило на її кирпатому носі перші цятки.

— Мамо, що це за плями? Я забруднилася? — запитала Майя, розглядаючи себе в дзеркалі.

Тетяна присіла біля доньки і, ніжно цілуючи її в щічку, промовила:

— Це не просто плями, сонечко. Це мітки ангелів. Кажуть, скільки в тебе веснянок, стільком людям ти маєш допомогти в житті. Ти — наш маленький земний ангел.

Мати й не здогадувалася, як глибоко ці слова закарбуються в дитячому серці. Майя сприйняла це як свою найважливішу місію.

Одного разу в пісочниці маленький хлопчик розплакався, бо впав і збив коліно. Майя, не вагаючись, залишила свій величний замок із піску, підійшла до нього і почала гладити його по голові, нашіптуючи якісь лагідні слова, що почула від мами. Дивно, але хлопчик миттєво затих, заворожений спокоєм рудоволосої дівчинки.

Іншим разом вона просто віддала свою нову ляльку дівчинці, яка влаштувала істерику в магазині. Тетяні довелося докласти чимало зусиль, аби потім таємно домовитися з іншою мамою про повернення іграшки в обмін на ласощі. Але Майя була впевнена: так і має бути. Вона ж бо Ангел.

Коли Майя була у п’ятому класі, стався випадок, який налякав і водночас утвердив її в покликанні. Повертаючись зі школи, вона побачила літнього чоловіка. Той зупинився на тротуарі, щоб зав’язати шнурок. Його руки тремтіли, він нахилявся повільно й важко.

Майя випадково підняла очі вгору. На п’ятому поверсі будинку, якраз над дідусем, малий пустун висунувся з вікна, намагаючись щось розгледіти на вулиці. Його лікоть різко штовхнув величезний керамічний горщик із розлогим фікусом.

Усе сталося за секунди. Майя не встигла ні закричати, ні подумати. Вона просто кинулася вперед і щосили штовхнула чоловіка вбік. Вони обоє повалилися на газон. Тієї ж миті там, де секунду тому стояла людина, пролунав важкий удар — горщик розлетівся на тисячі уламків, а земля з нього засипала асфальт.

Дідусь спочатку хотів обуритися, але побачивши розбитий вазон, зблід.

— Дитинко… ти ж мені життя врятувала, — прошепотів він, витираючи піт із чола. — Ти справжній ангел, посланий небом.

Майя лише усміхнулася. Її веснянки на сонці сяяли, як маленькі зорі.

З кожним роком «сонячних міток» ставало все більше. Підлітковий вік приніс нові запитання. Якось Майя довго розглядала своє відображення: висока, з копицею вогняних кучерів і обличчям, щедро всипаним веснянками.

— Мамо, — серйозно покликала вона Тетяну. — А де я знайду стільки людей, яким потрібна допомога? Подивися на мій ніс — там уже ціле збіговисько веснянок!

Тетяна, яка вже давно забула про свою вигадку десятирічної давнини, здивовано підняла брови:

— Про що ти, доню? Веснянки — це просто поцілунки сонця. Воно тебе любить, ось і мітить.

Майя похитала головою, в її очах зблиснула доросла мудрість:

— Ні, мамо. Ти казала, що я Ангел. І я пам’ятаю кожну людину, якій допомогла. Але їх кількість зростає, отже, я маю робити більше.

Тетяна пригорнула доньку, відчуваючи, як серце наповнюється гордістю. Не кожна дитина здатна пронести крізь роки таку чисту віру в добро.

— Ти й справді наш Ангел, — прошепотіла вона.

Майя ніколи не проходила повз чужу біду. Вона могла витратити останні гроші на молоко для бабусі в черзі супермаркету або провести старенького до самого під’їзду, хоча їй було зовсім в інший бік.

Одного разу на вулиці її обігнала розкішна жінка. Від неї пахло чимось неймовірним — сумішшю гіркого мигдалю та нічних квітів. Жінка впевнено крокувала до дорогого автомобіля, що стояв біля узбіччя. Майя, заворожена запахом, дуже хотіла запитати назву парфумів, але соромилася.

Коли жінка вже підійшла до дверцят і натиснула на брелок, Майя відчула незрозумілий імпульс. Вона підбігла і буквально вхопила незнайомку за рукав дорогого пальта.

— Вибачте! Благаю, вибачте! — затараторила дівчина, коли жінка розгнівано обернулася. — Я просто… я не могла втриматися. Ваш аромат… він такий чарівний. Що це за парфуми?

Незнайомка вже збиралася відповісти щось різке, але в цей момент повітря розітнув вереск гальм. Масивний позашляховик, водій якого явно не впорався з керуванням на шаленій швидкості, вилетів на тротуар і зніс саме ту машину, в яку жінка збиралася сісти. Метал зім’яло, наче папір, скло розлетілося дрібним дощем.

Якби Майя не затримала її на ці п’ять секунд, жінка була б усередині. Незнайомка вчепилася в плече Майї, її пальці тремтіли. — Боже… Ти мій Ангел. Ти просто врятувала мене…

Минуло ще кілька років. Був листопад, небо сипало на місто колючу суміш дощу та снігу. Майя стояла біля метро, натягнувши на чоло кумедну шапку з великим помпоном, ховаючи свої руді кучері від вологи. Вона вагалася: спуститися в підземку чи чекати трамвая.

— Перепрошую, ви не підкажете, як дістатися до вулиці Світлої? — пролунав поруч приємний чоловічий голос.

Майя обернулася і завмерла. Перед нею стояв хлопець — такий самий «сонячний», як і вона. Його руде волосся намокло й смішно закрутилося, а на носі, попри похмуру осінь, яскраво виблискували веснянки. Тільки очі були карі — теплий відтінок паленої кави.

Побачивши його, Майя не втрималася і почала сміятися. Це був сміх полегшення, радості й упізнавання. Хлопець спочатку зніяковів, але коли Майя зірвала з голови шапку і на волю вирвалося її вогняне волосся, він теж розсміявся.

Вони стояли посеред сірого, мокрого міста — два рудих сонця, два ангели, які нарешті знайшли один одного.

Минуло ще два роки. У затишній квартирі, де пахло яблучним пирогом і м’ятою, з’явився новий мешканець. Маленький, кучерявий хлопчик із золотими віями. І коли йому виповнилося чотири роки, одного весняного ранку він підійшов до Майї, торкнувся свого носика і запитав:

— Мамо, а що це за золоті крапки у мене на лиці?

Майя підняла сина на руки, притиснула до серця і відповіла тими ж словами, що колись почув її внутрішній Ангел:

— Це особливі відмітки, синку. Це означає, що ти — Ангел. І скільки у тебе веснянок, стільком людям ти маєш подарувати світло й допомогу в цьому світі.