Ярослава сиділа за своїм столом на виробництві і намагалася зосередитися на роботі, але папери розпливалися перед очима від сліз. Щойно у кадровому відділі їй оголосили список тих, хто їде у велике міжрегіональне відрядження на сучасний завод-партнер. Вона дуже чекала на цю поїздку, бо знала, скільки цікавих людей там буває, і десь у глибині душі носила тендітну надію змінити своє життя, зустріти нарешті чоловіка, з яким можна розділити затишок і буденність.

Навіть її давня знайома казала якось за кавою, що треба частіше виїжджати з міста, бо щастя часом ховається зовсім близько, головне — не замикатися в чотирьох стінах.

Коли вона вже збирала свої речі, до кабінету зайшла головна бухгалтерка Тамара, жінка гостра на язик і завжди впевнена у власній правоті. Вона поправила окуляри, кинула погляд на список і різко сказала, що Ярославі у її сорок шість років уже нічого сподіватися на якісь доленосні зустрічі, краще поступитися місцем молодим дівчатам, у яких ще є реальний шанс створити нормальну сім’ю, а не їздити у відрядження заради власних ілюзій.

– Славко, дівчата аж пищать аби заміж за іноземця вийти. А ти сама не гам і другому не дам. Он Віта, їй тридцять, ще є шанс на хорошого чоловіка, так ні, ти хочеш їхати, досвід переймати… Ти б хоч трохи совість мала.

Ярослава обернулася і побачила, що інші колеги, які сиділи поруч, мовчки опустили очі або кивали у знак згоди з Тамарою, ніби підтримуючи її логіку. У грудях стиснулося, перед очима потемніло. Не кажучи ні слова, вона схопила сумку, вибігла з будівлі і ледь дійшла до зупинки громадського транспорту, намагаючись стримати ридання.

Підійшов міжміський автобус, вона зайшла всередину, сіла біля вікна і затулила обличчя руками. За кілька хвилин на сусіднє сидіння опустився чоловік, який звернув увагу на її сльози і тихо запитав, чи все у неї гаразд. Його звали Олег, він їхав у справах у сусіднє місто і спочатку просто намагався розрядити атмосферу простими жартами про примхливу осінню погоду.

– Пані, й так дощить, а ту ще й ви сирості додаєте. Ходіть в кафе і ви мені розкажете, що могло вас так засмутити.

Вони розговорилися про роботу, про те, як швидко летить час, і Ярослава відчула, що вперше за довгі роки їй цікаво говорити з незнайомцем. До кінця кавування вони вже обмінялися номерами телефонів, а за кілька днів Олег зателефонував і запросив її на прогулянку міським парком.

Згодом вони почали зустрічатися щовечора після роботи, пили чай у затишних кав’ярнях, обговорювали плани на вихідні та просто мовчали поруч, насолоджуючись компанією одне одного. Через рік вони розписалися у невеликому колі найближчих людей і переїхали в простору квартиру Олега, де панували спокій і взаємна підтримка. А через деякий час у них народився маленький син, і весь їхній світ заповнився дитячим сміхом, безсонними ночами та справжнім сімейним теплом, про яке Ярослава колись боялася навіть мріяти.

Якби вона ще зберігала контакти з колишніми колегами, то дізналася б, що з добросердою Тамарою сталася халепа.

Чоловік, з яким вона прожила багато років, раптово попросив її зібрати речі, бо він йде до іншої жінки, а залишивши Тамарі квартиру він не планує, бо вона на його матері.

На роботі її чекало скорочення через нову політику компанії, тож їй довелося звільнитися. Вона спробувала переїхати до дорослих дітей, сподіваючись знайти прихисток і допомогу, але син і донька відмовилися прийняти її у свої будинки, посилаючись на тісні кімнати та власні сімейні проблеми. Тамарі довелося спакувати речі у кілька сумок і поїхати в старий батьківський будинок до села, де так само не було роботи, а вакансія продавця в місцевому магазині була на вагу золота.

Отож, якби Ярослава все це знала, то вона б дуже здивувалася, що доля так може круто повернути для жінки, яка все краще знала для всіх. Але Ярослава була щаслива і вона точно знала, що доля вертає все сторицею. Чи не так?