До красивого австрійського будинку в середмісті підходила групка людей, по схожості рис можна було зрозуміти, що це родичі, але ще спільним було й те, що не було радості на їхніх обличчях в такий святковий вечір.

Коли гості зайшли в квартиру, то там вже майже була святкова вечеря на столі.

Антоніна Дмитрівна сиділа на чолі столу в масивній сукні темно-синього кольору, яка була їй трохи великою в плечах, але додавала вигляду певної урочистості.

– Христос народився, – почалися вітання.

– Славімо Його, – поважно відказувала жінка.

Гості втупили погляд в чоловіка, якого вони не знали. Але який сидів по праву руку від неї. Дуже багато років крісло біля неї пустувало і всі знали тому причину.

Ірина прийшла раніше за всіх. Вона вже встигла приготувати страви і чекала на зовицю з кутею. Антоніна Дмитрівна вимагала дотримання традицій, на Другий Святий Вечір всі збиралися в неї і бути треба було обов’язково. В інші дні дітей і онуків вона бачити не бажала, як і спілкуватися з ними.

Син Петро потис руку панові і сів біля матері, дружина Вікторія та донька пішли на кухню помагати.

– Що відбувається?, – перешіптувалися жінки і так само стенали плечима.

Нарешті всі всілися за столом і мати почала.

— Я покликала вас усіх разом, — почала Антоніна Дмитрівна. Голос її був тихим, але чітким. — Різдво — це час, коли треба підбивати підсумки. Я вже не в тому віці, щоб будувати плани на десятиліття. Треба розпорядитися тим, що маю. Ви знаєте цю квартиру. П’ять кімнат. Центр міста. Є ще антикваріат, посуд, мої прикраси. Гроші на рахунках — їх вистачить на гідне життя. Але квартира — це головне. Я вирішила, кому вона дістанеться.

Антоніна Дмитрівна обвела присутніх поглядом. Христина на мить перестала дивитися на нігті й підняла очі на бабусю.

— Квартира перейде Максиму.

Вікторія різко вдихнула повітря, наче їй забракло кисню. Петро застиг із відкритим ротом.

— Максиму? — перепитав він через хвилину. — Ти з ним десять років не говорила. Він же поїхав. Покинув нас усіх.

— Він мій онук, — спокійно відповіла пані. — І я знаю, що він зараз у Вінниці. Ірино, завтра ти поїдеш до нього.

Ірина здригнулася.

— Мамо, я не можу завтра, у мене звіти.

— Звіти почекають. Квартира — ні. Ти поїдеш до нього особисто. Скажеш йому мою умову.

— Яку умову? — поцікавився Петро, у голосі якого з’явилася надія.

— Він має приїхати. Сам. Зайти в ці двері й вибачитися. За те, що поїхав. За те, що вибрав ту дівчину замість родини. За кожне слово, яке він мені тоді кинув. Якщо він це зробить — квартира його.

Віктор Валерійович кивнув, підтверджуючи, що всі юридичні деталі обговорені.

— А якщо не приїде? — запитала Вікторія.

— Тоді побачите. А зараз — давайте вечеряти. Я не хочу більше обговорювати це сьогодні. Вона взяла ложку, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Вечеря проходила в тиші, яку порушував лише стукіт виделок об фарфор.

Наступного ранку Ірина сиділа в автобусі до Вінниці. Сніг на узбіччях був сірим від пилу. Вона дивилася у вікно й думала про те, як швидко минає час. Подумати лишень, десять років минуло, як Максим поїхав в інше місто. Вони рідко бачилися, більше спілкувалися по телефону. Ірина зовсім не мала часу – треба було й працювати і за мамою приглядати, хоч та й бурчала, що вона за часто приходить, але Ірина розуміла, що їй вісімдесят і сили вже не ті.

Вона почала пригадувати, як Максим привів до бабусі свою наречену, весь світився від щастя.

А от мати тоді влаштувала справжній допит дівчині.

— Де ваші батьки працюють? — питала вона, дивлячись на Катерину крізь окуляри. — У вас є своє житло? Ви розумієте, що Максим — спадкоємець великої родини?

Катерина намагалася відповідати ввічливо, але бабуся не зупинялася. Вона прямо сказала, що дівчина шукає лише вигоду, що їй потрібна прописка і гроші. Максим не витримав. Він узяв Катерину за руку і сказав: “Ми проживемо без твоїх грошей, бабусю”.

З того часу вони жили окремо. Максим справді справлявся сам. Він спочатку працював у школі вчителем інформатики, далі став завучем, а тепер директор ліцею.

Вони орендували маленьку квартиру, але були щасливі. Катя працювала в приватній клініці, ростили доньку.

Ірина бачила дівчинку кілька разів, але любила її понад усе на світі.

– Чому ти частіше не приїжджаєш?, – питала Алінка.

– Я дуже зайнята, – ховала очі Ірина.

Вона боялася матері, її колючих слів, її невдоволення.

Антоніна Дмитрівна так само не прийняла і її чоловіка, ніколи нічим не помагала, хоч мала добрі доходи. І Петрову дружину не сподобала, сказала обом, що раз вони такі, то й помочі від неї не буде.

Проте, коли Ірина привела до неї трирічного Максимка, то бабуся розтанула.

– Нашого роду, – сказала вона їй і це була найбільша похвала за все життя.

Автобус зупинився на автовокзалі. Ірина знала адресу, піднялася на третій поверх і подзвонила. Максим відчинив двері в домашньому одязі.

— Мамо? Що трапилося? — він виглядав стривоженим.

— Я маю для тебе чудову новину, – усміхнулася мати.

— Проходь. Каті немає, вона на зміні. Будеш чай?

Вони сіли на маленькій кухні. Тут було дуже тісно, але на підвіконні цвіли фіалки. На столі лежали зошити, які Максим, вочевидь, перевіряв перед приходом матері.

— Вона хоче віддати тобі квартиру, — сказала Ірина, дивлячись у свою чашку. — Ту саму. П’ять кімнат.

Максим завмер із чайником у руках.

— Чому зараз?

— Каже, що Різдво. Час думати про спадок.

Він поставив чайник на плиту й сів навпроти.

— І яка ціна?

— Тобі треба приїхати. Вибачитися перед нею. Вона хоче, щоб ти визнав, що був не правий.

Максим мовчав довго. Він дивився на свої руки, потім на вікно.

— Вибачитися за що, мамо? За те, що я кохаю свою дружину?

— Максе, це просто слова. Вона літня людина. Їй важливо знати, що вона головна. Скажеш “вибач” — і все. Квартира у тебе в кишені. Ви зможете купити собі великий будинок тут або переїхати назад. Каті не доведеться працювати на дві зміни.

— Якщо я вибачуся, я зраджу Катю. Це означатиме, що я згоден із тими словами, які бабуся про неї говорила.

— Вона не дізнається. Катя не дізнається.

— Я буду знати, — відповів Максим. Його голос став сухим і твердим. — Передай бабусі, що мені не потрібна її квартира. Мені не потрібні гроші, які купуються таким способом. Якщо вона хоче мене бачити — нехай кличе просто так. Без умов. Але спочатку вона має попросити вибачення у Катерини за те, що образила її.

Ірина зітхнула. Вона знала, що почує саме це. Максим був занадто схожий на свою бабусю — така сама незламність, така сама впертість.

— Вона віддасть квартиру дядькові, Максе. Вона не жартує.

— Нехай віддає куди хоче. Це її майно. Мені від неї нічого не треба.

Ірина підвелася. Вона відчула дивну полегкість і водночас величезний тягар. Їй треба було повертатися з цією новиною.
Коли Ірина повернулася, у вітальні Антоніни Дмитрівни знову було багатолюдно. Антоніна Дмитрівна сиділа у своєму кріслі, вкрита пледом. Вона виглядала меншою, але очі її світилися холодним очікуванням.

— Ну? — запитала вона, як тільки Ірина переступила поріг. — Де він? Приїде вранці?

Ірина повільно зняла хустку. Вона пройшла до столу і сіла.

— Він не приїде, мамо. Він сказав, що не приїде за гроші. Сказав, що ти маєш вибачитися перед Катериною.

У кімнаті запала тиша. Було чути тільки, як цокає старий годинник і як на вулиці сигналить машина. Вікторія відклала каталог. Петро зайшов у кімнату, витираючи руки об штани.

— Ну, він і дурень, — сказав він нарешті. — Повний дурень. Мамо, ти чуєш? Він ставить свою медсестру вище за рідну бабусю. Вище за таку спадщину.

Антоніна Дмитрівна мовчала. Її обличчя стало схожим на кам’яну маску.

— Значить, так, — вимовила вона через силу. — Петре, ти хотів квартиру для Христини?

— Звичайно, мамо! Ми ж про це завжди мріяли. Христині треба вчитися, їй потрібен старт.

— Так от. Христина теж її не отримає.

Петро застиг. Вікторія піднялася з дивана.

— Але чому? Ми ж завжди були поруч. Ми допомагали, ми приходили.

— Ви приходили, бо чекали цього дня, — Антоніна Дмитрівна підвела погляд на сина. — Максим — єдиний, хто не злякався мене. Він єдиний, кому мої мільйони не засліпили очі. А ви… ви готові терпіти будь-яку мою поведінку, аби тільки отримати ключі.

— Це несправедливо! — вигукнув Петро. — Ми родина!

— Родина закінчилася тоді, коли ви почали ділити мої речі при моєму житті. Завтра я підписую папери. Все майно, крім особистих речей, переходить у благодійний фонд.

Ірина виходила з будинку разом із братом та його сім’єю. Петро був червоним від злості. Він на ходу розмахував руками.

— Вона з глузду з’їхала на старість років! — кричав він. — Ти бачила це? Фонд! Якимсь чужим людям віддати все! А Максим? Гордий знайшовся. Важко було приїхати на годину і сказати пару слів? Тепер і сам без нічого, і нас підставив.

Вікторія йшла поруч, кусаючи губи. Христина знову наділа навушники. Їй було байдуже — вона вже давно не сподівалася на спадок, знаючи характер бабусі.

— Він не міг інакше, — тихо сказала Ірина.

— Що ти мелеш? — обернувся Петро. — Не міг? Це мільйони, Іро! Можна було купити три квартири у Вінниці! Він просто думає лише про себе. Такий самий, як і вона.

— Можливо, — погодилася Ірина. — Але він хоча б спить спокійно. А ти зараз луснеш від злості. Петро щось пробурмотів і пішов до своєї машини, сильно гримнувши дверцятами.

Ірина залишилася стояти на тротуарі. Вона подивилася на вікна п’ятого поверху. Там горіло світло. Вона уявила, як мати зараз сидить у порожній вітальні, серед дорогого фарфору та антикваріату. Вона виграла цей бій, як і завжди.

Вона довела свою владу. Але ціна цієї перемоги була занадто високою — порожня квартира, в якій ніхто більше не сміятиметься.

Вона дістала телефон і набрала номер сина.

— Максе? — сказала вона, коли він відповів.

— Так, мамо. Ти вже вдома?

— Ні, ще біля під’їзду. Я просто хотіла сказати… Приїжджайте на Різдво до мене. Просто посидимо.

— Ми приїдемо, мамо, — відповів Максим. — Обов’язково приїдемо.

Ірина сховала телефон у кишеню. Сніг падав на її обличчя, і він більше не здавався таким холодним. Вона йшла до зупинки, відчуваючи, що вперше за багато років вона не боїться того, що скаже Антоніна Дмитрівна. Вона зрозуміла, що справжнє багатство сьогодні залишилося у Вінниці, на тій маленькій кухні з фіалками, де ніхто не торгував своєю совістю.

А в будинку на п’ятому поверсі Антоніна Дмитрівна вимкнула світло в усіх кімнатах, крім своєї. Вона лягла в ліжко, відчуваючи холодну тишину стін. Квартира була її. Тільки її. І більше нічиєю вона не стане. Вона заплющила очі, намагаючись згадати обличчя онука, але перед нею чомусь стояла лише порожня вітальня з кришталевою люстрою, яка більше нікому не світила.