Світло в офісі на восьмому поверсі миготіло через перепади напруги, але три жінки — Ірина, Світлана та Юлія — навіть не підводили голів від моніторів. До Нового року залишалося два дні, і звіти самі себе не закрили б. У кабінеті пахло кавою, мандаринами, які хтось необачно почистив прямо над клавіатурою, та пилом від старих папок.

Юлія, наймолодша з них, раптом відкинулася на спинку крісла і голосно зітхнула. Її тонкі пальці заплуталися у світлому волоссі.

— Дівчата, я більше не можу дивитися на ці таблиці. Скажіть мені краще, хто де буде святкувати? Бо я вже відчуваю, що моє «новорічне диво» обмежиться переглядом ютуб-каналів про ремонт.

Світлана, яка зазвичай була зосереджена на цифрах більше, ніж на людях, поправила окуляри в тонкій оправі й нарешті відірвалася від екрана.

— У мене все стабільно, Юль. Мама вже купила домашнього півня на холодець, тож мій маршрут прокладено: кухня, телевізор, стіл, диван. Донька моя, знову кашляє, тому ніяких гостей. Тільки ми втрьох. Ну, може, сусід загляне привітати, але то таке.

— Ну от знову ти за своє, — перебила її Ірина, старша в їхній компанії, яка завжди тримала в шухляді столу запас шоколаду на всяк випадок. — Світлано, тобі ще й тридцяти немає, а ти себе в цей «холодець» замуровуєш щороку. Ти ж бачила, як на тебе Ігор з ІТ-відділу дивиться? Він сьогодні тричі заходив питати, чи не треба «корзину» почистити.

Зрозуміло, що він просто привід шукав.

Світлана помітно почервоніла і почала перекладати папери з місця на місце.

— Іро, ну що ти вигадуєш? Він просто відповідальний працівник. І взагалі, куди я піду? Мама образиться, вона весь рік чекає, щоб ми разом посиділи. Та й одягнути мені нічого, крім цього сірого светра.

— А я от планую диво, — втрутилася Юлія, її очі заблищали. — Віктор сказав, що замовив столик у заміському комплексі. Ведучий, жива музика, камін… Я впевнена, що він нарешті наважиться. Ми вже три роки разом, скільки можна чекати? Я навіть сукню купила таку, знаєте, смарагдову, щоб він натяк зрозумів.

— Головне, щоб там опалення було, в тому комплексі, — скептично зауважила Ірина. — А то будеш у тій сукні як крижана фігура. Я от нічого не чекаю. Чоловік мій колишній знову дзвонив, просив дозволу прийти до дітей, але я сказала, що в нас свої плани. Будемо з малим збирати конструктор, який я йому під ялинку сховала. Мені того спокою і тиші хочеться більше за будь-які ресторани.

Робочий день добігав кінця. Коли Юлія та Ірина вже збирали сумки, Ігор — той самий айтішник у вічно зім’ятій сорочці — справді зазирнув до кабінету. Він нерішуче зупинився біля порога, крутячи в руках якусь флешку.

— Світлано… вибачте, — почав він, дивлячись у підлогу. — Я хотів запитати. Ми з хлопцями на дачу збираємося, там ліс поруч, сніг такий гарний випав. Може, ви… ви б хотіли з нами? Там буде небагато людей, і ми ялинку збираємося прямо у дворі прикрашати.

Юлія за спиною Світлани енергійно закивала головою, ледь не випускаючи помаду з рук. Світлана підняла очі на Ігоря, потім на подруг, і несподівано для самої себе тихо відповіла:

— Я… я подумаю, Ігорю. Мені треба з мамою поговорити.

— Добре, я буду чекати на дзвінок. До побачення, дівчата. З прийдешнім! — він майже вибіг з кабінету, зачепивши плечем одвірок.

Наступні дні пролетіли в метушні. Світлана все ж наважилася сказати мамі, що хоче святкувати окремо. Мама, на диво, не влаштувала скандалу, а дістала зі схованки гроші й відправила доньку за «чимось святковим». Юлія записувалася на манікюр і зачіску, а Ірина закуповувала продукти для тихого сімейного вечора.

Перший робочий день після свят видався морозним. Ірина прийшла раніше за всіх, щоб встигнути випити кави в тиші. Невдовзі з’явилася Світлана. Вона була в тій самій сірій куртці, але виглядала так, ніби не спала кілька діб. Окуляри знову з’їхали на кінчик носа, а очі були червоними.

— Ого, — Ірина відставила чашку. — Світлано, що з тобою? Ти на себе не схожа. Як з’їздила? Ялинка, ліс, романтика?

Світлана сіла на своє місце, навіть не роздягаючись. Вона довго мовчала, а потім просто виклала все на одному диханні:

— Нікуди я не поїхала, Іро. Точніше, поїхала, але повернулася через годину. Прийшла я до нього, гарна така, сукню купила, як ти радила, синю. А там його мати. Вона приїхала «сюрпризом» проконтролювати синочка. І як тільки почула, що в мене дитина… Знаєш, що вона мені сказала? «Ігорю не потрібні причепи, він заслуговує на жінку без минулого».

Він намагався щось заперечити, але вона так на нього гримнула, що він просто замовк. Я розвернулася і пішла на маршрутку. Проплакала все свято в подушку, мамі брехала, що просто машина зламалася і я вирішила вдома лишитися. Соромно так, Іро.

Ірина підійшла і поклала руку їй на плече.

— Ну і грець із ним, якщо дозволив матері так говорити. Слухай, це ж добре, що зараз вилізло, а не через рік. Ти уяви, яке б то було життя.

У цей момент у кабінет влетіла Юлія. Вона виглядала ще гірше за Світлану, хоча намагалася триматися бадьоро.

— Дівчата, привіт… — вона почала знімати пальто, і всі побачили, що її рукава забруднені чимось сірим.

— А ти чого така? — запитала Ірина. — Як там твій ресторан? Де обручка?

Юлія гірко засміялася і сіла на край столу.

— Ресторан був чудовий. Тільки ми до нього не доїхали. Віктор вирішив, що ми поїдемо його новою машиною через яр, щоб швидше. І ми застрягли. По самі двері в багнюці зі снігом. Зв’язок не ловить, холодно. Він замість того, щоб щось робити, почав кричати на мене, що це я його підбила на цю поїздку. Ми три години чекали на трактор. Я в тій сукні з відкритою спиною ледь не посиніла. Новий рік зустріли в кабіні трактора під монолог тракториста Степана. Жодної пропозиції, тільки взаємні звинувачення.

У кабінеті запала тиша. Три жінки дивилися одна на одну, і раптом Ірина почала тихо сміятися.

— Дівчата, ви не повірите, але в мене теж «диво» сталося. Мій колишній таки приперся о дванадцятій ночі. Довелося викликати поліцію. Новий рік я провела, пишучи заяву у відділку, поки мама вдома заспокоювала малого.

Світлана підняла голову, витерла очі й подивилася на подруг.

— Тобто, ми всі троє… у повному прольоті?

— Виходить, що так, — кивнула Юлія, розглядаючи свій зіпсований манікюр. — А я ж так чекала, так сподівалася. Думала, життя зміниться.

— А воно і змінилося, — раптом сказала Ірина, стаючи серйозною. — Світлано, ти побачила, що твій Ігор — мамин синок, і тепер не витратиш на нього найкращі роки. Юль, ти зрозуміла, як твій Віктор поводиться в критичній ситуації. Краще в тракторі зараз, ніж у шлюбі потім. А я… я нарешті зрозуміла, що більше ніколи не впущу колишнього навіть на поріг.

Світлана витягла з сумки пакунок з мандаринами, які залишилися ще з дому.

— Знаєте, — сказала вона, чистячи фрукт. — А мама мені вчора сказала: «Світлано, головне, що ми вдома, в теплі, і Надя вже не кашляє». І я подумала — а й справді. Чого я так рвалася кудись?

Юлія взяла часточку мандарина.

— Мій Віктор сьогодні дзвонив, вибачався. Каже, давай спробуємо спочатку. А я йому сказала, що мені треба відпочити. Від нього. Напевно, надовго.

— І правильно, — підтримала Ірина. — До речі, ви чули? Нам премію обіцяли за той грудневий звіт. Може, підемо в суботу кудись самі? Без «принців», матусь і тракторів?

— Я — за, — посміхнулася Світлана. — Тільки давайте в кіно, а потім на піцу. Не хочу ніяких вечірніх суконь найближчі пів року.

За вікном знову пішов сніг, засипаючи брудний лід на тротуарах. Робочий день тільки починався, але в маленькому кабінеті на восьмому поверсі атмосфера стала значно легшою, ніж була до свят.

Клацання клавіш тепер звучало не як нудна праця, а як звичний ритм життя, в якому нарешті все стало на свої місця, без зайвих прикрас і штучного блиску новорічної мішури.