Леся та Аня повільно йшли між стелажами супермаркету. Леся, як завжди, виглядала бездоганно: дороге пальто, ідеальна укладка, хоч вона лише забігла по хліб та молоко. Аня ж, навпаки, здавалася трохи втомленою, у своїй звичайній куртці, з сумкою, набитою продуктами. Вони не бачилися кілька місяців, відколи Леся повернулася з чергової поїздки до Італії.

— Слухай, Аню, я от дивлюся на все це і думаю: навіщо воно мені? — Леся обвела рукою навколо, натякаючи чи то на магазин, чи то на все своє тутешнє життя. — Там, у Неаполі, все інакше. Повітря інше, люди… І Стефано. Знаєш, я нарешті відчула, що таке, коли про тебе дбають не словом, а ділом.

Аня зупинилася біля полиці з рисом, уважно розглядаючи упаковку, хоча насправді її думки були далеко. Ім’я «Петро» не прозвучало, але воно незримо висіло в повітрі.

— То ти знову їдеш? — тихо запитала Аня.

— Їду. І цього разу назовсім. Вадим уже дорослий, у нього навчання, свої друзі. А ми з Петром… Ну, ти ж знаєш. Ми вже три роки як чужі люди. Спимо в різних кімнатах, снідаємо нарізно. Що він є, що його нема.

Аня відчула, як у грудях щось стислося. Це почуття було їй знайоме ще зі школи. Петро. Хлопець, який колись міг розсмішити весь клас однією фразою. Хлопець, який писав Ані контрольні з фізики, але на випускному запросив Лесю.

— Лесю, я тебе попросити хочу про дещо… — Аня завагалася, крутячи в руках пачку рису. — Тільки не смійся і не кажи, що я з’їхала з глузду.

— Та кажи вже, — відмахнулася Леся, розглядаючи свій манікюр. — Ми ж подруги.

— Поступися мені Петром. Віддай його мені. Ти ж кажеш, що він тобі не потрібен, що ти за кордон їдеш до того свого Стефано. То навіщо тобі Петро «в запасі»?

Леся на мить завмерла, а потім розреготалася так гучно, що на них почали озиратися інші покупці. Вона витирала сльози, що виступили на очах, і ніяк не могла зупинитися.

— Аню, ти серйозно? Ти оце зараз про мого Петра? Та забирай! Хоч сьогодні з речами виставлю. Тільки потім не приходь і не плачся мені в трубку, що він цвяха забити не може або що він мовчить цілими вечорами. Він же ні до чого! Тільки й радості, що обличчя симпатичне лишилося, та й то вже зморшки пішли. Мати мені ще на весіллі казала: «Лесю, нащо він тобі, він же м’який, як пластилін». А я не слухала. Тепер от маю — ні грошей нормальних не заробив, ні кар’єри не зробив. Сидить на своєму заводі в конструкторському бюро за копійки.

— Мені байдуже, що він заробив, — вперто промовила Аня. — Ти просто скажи: ти не проти?

— Та бери, мені що! Мені ж легше буде розлучення оформити, якщо знатиму, що його є куди прилаштувати. Тільки попереджаю по-дружньому: ти з ним затужиш. Він нудний. Ми з Вадимом уже давно на нього як на меблі дивимося. Я завтра ж йому скажу, щоб збирав свої книжки й креслення.

Аня лише кивнула. Вона не знала, як пояснити подрузі, що для неї Петро ніколи не був «меблями». Вона пам’ятала, як він обережно тримав її за лікоть, коли вони в ожеледицю йшли зі школи. Пам’ятала його очі, але вони завжди дивилися на Лесю. Тодів них був вогонь, любов і радість.

Минуло кілька тижнів. Переїзд Петра до Ані відбувся буденно. Він привіз дві валізи, купу папок із паперами та старий ноутбук. Аня дуже хвилювалася. Вона все думала, як вони будуть уживатися, чи не почне він порівнювати її з Лесею, чи не стане йому тісно в її маленькій двокімнатній квартирі, де все було просякнуте затишком самотньої жінки.

Першого вечора вони просто сиділи на кухні. Аня приготувала вечерю — звичайну картоплю з м’ясом, салат. Петро їв мовчки, але якось дуже зосереджено.

— Смачно? — запитала вона, не витримавши тиші.

Петро підвів на неї погляд. Аня помітила, що очі в нього втомлені, а навколо них — сітка дрібних зморшок.

— Знаєш, Аню, я вже років п’ять не їв домашньої їжі ввечері. Леся зазвичай купувала щось готове або ми йшли кудись, якщо в неї був настрій. А частіше я просто сам собі щось перекушував. Дякую. Це дуже… по-людськи.

Аня відчула, як серце наповнюється теплом. Протягом наступного місяця вона з подивом чекала на той самий «жахливий характер» і «безпорадність», про які стільки років торочила Леся.

Одного разу, повернувшись з роботи, Аня побачила, що на кухні відремонтований кран, який прокапував уже пів року.

Наступного дня Петро без зайвих прохань перевірив розетки, які іскрили.

— Петре, Леся казала, що ти нічого по дому не робиш, — здивовано мовила вона, коли застала його за лагодженням ніжки старого стільця.

Він відклав інструмент і подивився на неї з гіркою усмішкою.

— Розумієш, Аню… Коли тобі щодня кажуть, що ти невдаха, що твої руки не з того місця ростуть і що ти взагалі випадкова людина в житті «такої жінки», бажання щось робити зникає. Навіщо старатися, якщо результат все одно розкритикують? Я пробував колись. Зробив ремонт у коридорі, а Леся прийшла і сказала, що колір стін «дешевий» і взагалі краще б я грошей заробив на майстрів. Після того я просто перестав старатися.

Аня підійшла ближче й обережно торкнулася його плеча.

— Мені подобається, що кран не капає. Мені від цього спокійніше.

Петро раптом притягнув її до себе й уткнувся обличчям у плече. Аня відчула, як він важко зітхнув, наче скинув з плечей величезну гору.

— Знаєш, мені на заводі запропонували очолити відділ, — раптом сказав він. — Я раніше відмовлявся. Думав — нащо воно мені, все одно Леся скаже, що це дріб’язок порівняно з доходами її знайомих. А сьогодні пішов і підписав заяву.

Життя потекло зовсім інакше, ніж малювала Леся. Петро виявився дивовижним співрозмовником. Вечорами вони не сиділи перед телевізором, а розмовляли про все на світі — про книги, які він читав уночі, про роботу, про те, як вони в дитинстві ходили на річку. Аня бачила, як він змінюється. Його спина випрямилася, погляд став впеввненішим.

Якось увечері він прийшов додому з великим пакунком.

— Це що? — засміялася Аня.

— Це тобі. Подивився на твій ноутбук — він же ледве дихає. Взяв премію і купив новий. Тепер зможеш дивитися свої серіали в нормальній якості, і працювати буде легше.

Аня дивилася на нього і не могла повірити. Де той «безпорадний Петро», про якого стільки років слухала розповіді? Де той чоловік, якого треба «терпіти заради краси»? Перед нею стояв дорослий, уважний чоловік, який дбав про її комфорт.

Через пів року зателефонувала Леся. Її голос у слухавці звучав різко й трохи розгублено.

— Ну що, Аню? Як там мій колишній? Ще не вигнала його? Я ж казала, що він тягар. Я от у Неаполі, тут сонце, але Стефано такий ревнивий, просто жах. А як там Петро? Мабуть, сидить у тебе на шиї, га?

Аня подивилася в бік вітальні. Там Петро разом із її сином від першого шлюбу (який приїхав у гості) щось захоплено обговорювали, розклавши на столі схеми. Петро допомагав хлопцеві з проектом для університету.

— Знаєш, Лесю, — спокійно відповіла Аня, — він не сидить на шиї. Він працює начальником відділу. Вдома все відремонтував. І вчора ми купили йому нову машину, бо стара вже зовсім розсипалася. Точніше, він сам купив, зі своїх заощаджень.

На тому кінці дроту запала довга тиша.

— Начальником? — перепитала Леся. — Мій Петро? Та не сміши мене. Він же слова зайвого боявся сказати. Може, то ти йому все підказала?

— Ні, Лесю. Він просто став самим собою.

— Ну-ну, — буркнула подруга. — Подивимося, на скільки його вистачить. Люди не змінюються, Аню. Скоро вилізе його справжня натура, побачиш. Ще згадаєш мої слова.

Аня поклала слухавку й усміхнулася. Вона підійшла до вікна й подивилася на вечірнє місто. На кухні закипав чайник, і

Петро гукнув її:

— Аню, йди пити чай, я там печиво купив, твоє улюблене!

Аня сіла за стіл, Петро налив їй чаю і почав розповідати про плани на вихідні — вони хотіли поїхати в ліс. І в цьому простому плані, у теплі його рук, у спокої, що панував у домі, було стільки сенсу, скільки Аня не знала за всі свої попередні роки.

Вона дивилася на нього і думала про те, як часто ми бачимо в людях лише те, що дозволяємо їм проявити. Петро залишився тим самим хлопцем зі школи — добрим, розумним і трохи сором’язливим. Просто тепер йому не треба було захищатися від постійного сарказму та невдоволення.

— Про що ти думаєш? — запитав він, помітивши її погляд.

— Про те, що ти найкращий подарунок, який я коли-небудь отримувала, — чесно відповіла Аня.

Петро трохи зніяковів, як і тоді, у десятому класі, і просто міцніше стиснув її долоню.

У голові крутилося лише одне питання, яке вона так і не поставила Лесі: «А коли ж нарешті проявиться той характер Петра, яким ти мене так лякала?»