Суботній ранок у нашій трикімнатній квартирі завжди починався однаково: з гулу пилососа та мого сопіння від утоми. Я вже повністю вичистила кухню, протерла до блиску кожну поличку, зняла пил із шаф і ретельно пройшлася килимами в дитячій кімнаті та коридорі. Вітальня залишилася на останок.
Я важко переставила через поріг важке пластмасове відро з водою, перетягнула за шнур порохотяга й зупинилася на порозі. На широкому дивані, випроставшись у повний зріст і зручно вмостившись серед м’яких подушок, лежав мій Петро. У його правій руці затиснутий телевізійний пульт, очі напівзаплющені, а з екрана лунають якісь безкінечні новини.
Кожного разу мені кортіло просто зараз вимкнути той телевізор із розетки або облити його водою аби він зрушив з місця.
– Петре, тобі не набридло цілий день лежати? – не втрималася я.– Я вже зігнулася в три погибелі, а ти навіть ноги підняти не хочеш, щоб я пропилососила під диваном.
Чоловік поволі розплющив одне око, навіть не повернувши голови в мій бік, і важко зітхнув, ніби це він пропрацював із ганчіркою три години поспіль.
– Я ж тобі зранку казав, що в мене спину ломить. Не можу я зараз поворухнутися.
Я глянула на нього, і в грудях запекло від гіркої, давньої образи, яка накопичувалася роками. Перед очима раптом спливли далекі роки юності, коли ми тільки починали зустрічатися.
Тоді за мною ходили двоє хлопців, і кожен намагався показати себе з найкращого боку.
Дмитро мені подобався набагато більше з самого початку. Він був спокійним, розважливим, розумним, завжди міг підтримати розмову, розповісти щось цікаве. Читав мені вірші “Цю жінку я люблю, така моя печаль…” і моє серденько тріпотіло від захвату.
А от Петро був не таким красномовним, але вперто йшов мене проводжати, навіть, коли Дмитро вів мене сам, він йшов назирці. Він не обіцяв мені зірку з неба, але якось я йому жартівливо сказала:
– Що ж ти, Петре, витоптуєш всі мамині квіти біля воріт, хоч би одну мені квітку приніс.
Він розвернувся і пішов, а я вирішила, що він сам зробив свій вибір. Я тоді ще вагалася, кому з них віддати перевагу, бо розумом тягнулася до Петра, а серце чомусь слухало солодкі обіцянки Дмитра.
І от одного вечора Петро зробив таке, від чого в мене просто перехопило дихання. Він десь нарвав неймовірну кількість квітів і встелив ними все наше подвір’я густим, запашним килимом – від самої хвіртки аж до самого ґанку. Уранці мати вийшла з хати, побачила цю дивовижну красу й аж за голову взялася, а далі кинулася перевіряти, чи то не її квіти пішли на стелево.
Він крику мами я й прокинулася, але це був крик полегшення, бо всі наші квіти були цілі.
І ось я вийшла на ґанок, ступила на ті вологі від роси пелюстки й подумала тоді, що це справжній, сміливий чоловічий вчинок, що людина, яка здатна на таке заради коханої, носитиме тебе на руках увесь свій вік. І я зробила свій остаточний вибір на користь Петра, відмовивши Дмитрові.
Як же гірко й болісно я тепер помилялася. Той єдиний килим із квітів виявився єдиною романтичною витівкою за всі довгі роки нашого шлюбу, а далі почався сірий, безпросвітний побут, де на будь-які мої прохання я чую лише постійні відмовки про втому та нібито надірвану спину.
А Дмитро теж давно оженився, але регулярно приїжджає в село до своєї старенької матері на вихідні. І там він ніколи не сидить склавши руки чи розлігшись на дивані. То на городі все допомагає матері скопати, посадити чи зібрати, то сад покосить, то обору, яблука зірве чи виноград, роблячи все мовчки, спокійно, працьовито і без жодних скарг на здоров’я чи втому. Мати його щоразу нахвалює перед усіма сусідами, а я дивлюся на свого благовірного і з кожним днем усе гостріше розумію, якими оманливими бувають юнацькі враження від гучних вчинків.
– Ну то встань хоч на хвилинку, допоможи мені зрушити цей диван, щоб я могла під ним витерти, – кинула я холодно, дивлячись на його розслаблену фігуру.
– Залиш мене в спокої з тим прибиранням, я й так ледве дихаю, – буркнув Петро, демонстративно відвертаючись до стінки й міцніше стискаючи в руках телевізійний пульт, ніби від цього залежало його життя, – Ввечері доробиш, коли я відпочину.
Як же хочеться вернути час назад і зробити правильний вибір. А у вас таке буває?