– Та скільки це ще може тривати? Ви що, діти? Вісім років разом, а поводитеся так, ніби вам по п’ятнадцять! Я вже мовчала, стримувалася, сподівалася, що якось самі розберетеся, але більше терпіти цього не маю наміру. Все, досить! Якщо це не припиниться, я сама поговорю з твоєю дружиною і скажу їй усе, що думаю!

Мій старший син уже вісім років одружений. Вісім! І щоразу, коли між ним і дружиною суперечка (а це, здається, вже їхній спільний ритуал), вона виставляє його з речами за двері.

Це не перший його шлюб – від першого у нього є двоє дітей. А ось у цьому союзі – поки що порожньо, дітей немає. І я не певна, що вони колись будуть, якщо так триватиме й далі.

Спочатку вони жили у нас. Але квартира маленька, місця вкрай не вистачало. Разом зі мною проживала донька з малюком – вона після розлучення повернулася додому, молодший син теж тут. А нещодавно старша донька виїхала на заробітки й залишила мені ще одного онука. Дві кімнати, а людей – як у поїзді в годину пік. І от, коли син знову приїхав після чергової “родинної драми”, нас стало ще більше.

Чоловіка мого не стало ще десять років тому. Я залишилася одна, але не скаржилася – діти, онуки, метушня, турботи… Старший син з дружиною вирішили перебратися до її матері – там, мовляв, трикімнатна квартира, простору більше.

І що? Хіба це їм допомогло? Ні! Тепер замість нормального життя вони влаштовують сімейні баталії, а після кожної сварки дружина виганяє мого сина. Він мовчки збирає речі й приїжджає до мене. Через кілька днів вона відправляє за ним таксі з іншими речами, а ще через місяць вони миряться. А потім – знову по колу. Так було разів десять, якщо не більше.

Слухайте, це взагалі нормально? Їм не по двадцять! Синові тридцять вісім, дружині – тридцять п’ять, а вони граються в дитячий садок. І найгірше, що щоразу це все відбивається на моєму синові. Вони навіть ділять між собою майно – телевізор, комп’ютер, шафу. Смішно? Мені теж! Але ще більше – важко.

Я намагалася не втручатися. Думала, що вони дорослі люди, самі розберуться. Але скільки можна? Чи вона взагалі не усвідомлює, як це впливає на мого сина? Він не відчуває підтримки, не має стабільності, а лише постійну невпевненість у завтрашньому дні. Хіба це сім’я? Це не життя, а гра, де один завжди програє.

Ми вже пропонували їм винайняти окреме житло. Там вони були б рівні – без цього “забирайся геть!” Але ні! Невістка категорично проти. “Нащо платити за чуже, коли є своє?” – от її логіка. Але мені здається, що вона просто не бачить у моєму синові рівноправного партнера.

Може, я людина старого гарту, але сім’я – це не місце для маніпуляцій. Якщо ти кохаєш людину, ти не будеш викидати її з дому щоразу, як тобі щось не сподобалося.

Я більше не можу просто спостерігати. Це нестерпно.

Але як правильно поговорити з невісткою, щоб не погіршити ситуацію ще більше? Я бачу, що мій син дуже переживає через це, але й піти остаточно не може. Він хоче стабільності, хоче родини, але що він отримує натомість? Постійні гойдалки, зібрані валізи й гіркоту в душі.

Ніколи не думала, що мені доведеться втручатися. Все життя я намагалася показувати дітям гарний приклад – у нас із чоловіком була міцна, справжня сім’я. Чому ж мій син цього не має?

Може, поговорити зі свахою? Але я знаю, що вона теж воліє не втручатися, дотримуючись нейтралітету.

Що робити далі? Просто чекати чергового витка з переїздами?