Вона аргументувала це тим, чим і завжди – ми її ніколи не любили. Довелося добре посидіти у ванній, щоб чоловік нічого не помітив, і, коли я вийшла, то він спитав: «Не приїде?». Я похитала головою, а потім звернулася до тих, про кого мені донька нагадала словами: «Тих підлабузників проси, вони вам винні за моє зіпсуте дитинство!».
Ми жили з чоловіком добре, ніколи у нас не було ні сварок, ні вияснення стосунків, доньку свою єдину Аллу ми любили понад усе на світі. Їй було десять, коли сталася та подія і я дуже сподівалася, що вона переросте все, з часом зрозуміє, прийме…
Справа в тому, що мій брат з дружиною не доїхали до села, сиротами залишилося двоє діток. У мене з братом був дуже міцний зв’язок і звичайно, що я одразу сказала, що візьму дітей до нас. Василь мене в цьому підтримав словами:
– Всі ми під Богом ходимо. Хто його знає, що нас чекає в житті?
І ось ми привезли Наталю та Іванка до нас, діткам було вісім і п’ять років. Доньку ми попередили, що у нас будуть жити її братик і сестричка. Але вона відреагувала геть не так, як я сподівалася:
– Вони не будуть жити у моїй кімнаті! Нізащо! Вона моя і я їх там бачити не хочу!
Що ми її не просили, що не пояснювали, що їм теж треба свої ліжечка. Вона була категорично проти.
Довелося нам поставити ліжка в нашій спальні, але з часом ми вирішили це питання тим, що продали наші дві квартири і купили чотирикімнатну, там було місце для всіх.
Але це нічого для Алли це не змінило, вона на свій вік, а їй було лише одинадцять, примудрилася нами добряче крутити. Вартувало дітям купити обновки, як вона хотіла собі, обняли дітей – ви мене не любите, пішли всі разом гуляти, вона не хоче йти з ними.
Донька псувала речі і спирала на них, коли ж діти мені в чомусь допомагали, то називала їх не інакше, як підлабузниками.
Йшов час, але донька ставилася до нас так, наче ми їй з усіх боків винні.
– Вона переросте, – переконував мене чоловік і я дуже хотіла в це вірити.
Але донька поїхала поступати і більше додому не верталася. Ми оплачували їй навчання і квартиру, але вона й далі не казала нам доброго слова. Далі вискочила заміж в гарну родину і так само нами на весіллі гордувала, а брата й сестру взагалі не запросила.
Якщо чесно, то я відчула полегкість, що у неї все добре, а там з часом вона все зрозуміє, сама матиме дитину і зрозуміє, що неможливо дитя не любити, що в серці є місце для всіх.
Алла більше не робила спроб родичатися, їй було байдуже, як ми та що з нами. Наталка та Іванко так само вивчилися і створили свої родини, були у нас частими гостями, я люблю великі родинні застілля і завжди маю чим онуків пригостити.
Життя минало і виявилося, що в чоловіка воно минатиме швидше, якщо не зробити дорого вартісної процедури. Чоловік Алли дуже заможний, йому ті кілька десятків тисяч, мов нуль, а для нас, то дуже великі гроші.
Я зателефонувала доньці, але та й слухати не хотіла.
– Згадали про мене? Гроші вам мої треба? Ви у своїх підлабузників попросіть, може вам дадуть дулю з маком! Тепер ви розумієте, яку дурницю зробили, промінявши мене на них? Ви пожинаєте наслідки своїх вчинків! Я дуже з цього рада!
У мене затряслися руки, я навіть телефон впустила, не могла його знайти, бо все перед очима розпливалося.
Я потім подзвонила Наталі та Івану і вони знайшли і лікаря, і вихід з ситуації.
– Діти, я знаю, що ви напоназичалися, тому ми складаємо на вас заповіт на квартиру.
– Мамо, не треба, Алла як дізнається…
– Для неї це не гроші, вона живе в достатку, а я хочу перед вами борг віддати.
– Мамо, ви нам нічого не винні! Це ми маємо вам віддавати все життя, що ви нас любили і гляділи.
Я все одно стою на своєму і чоловік мене підтримує – квартира хай буде їм, самі потроху теж відкладатимемо, але де ми зможемо на свою пенсію таку суму наскладати.
Донька не телефонувала як батько і я не розумію, чому вона так до нас ставиться, адже ми все своє життя присвятили їй, думаємо про неї, хочемо аби вона була нашою щасливою донечкою. Як нам знову возз’єднатися, як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота