Ми з чоловіком жили вже десять років разом і я вважала, що у нас все не просто чудово, а так буде й надалі. Ми обоє працюємо, живемо у власній квартирі, в чоловіка машина, у нас затишні вечори перед екраном монітора чи телефону, не сваримося.

Я помічала, що він останнім часом допізна затримується, але каже, що на роботі, тому я й вірю, а чому не вірити? Орест мені ніколи не брехав, як і я йому. Та я взагалі не вмію оце кліпання очима, натяки, усмішки загадкові. І вважаю зайвим в стосунках, які такі довірливі, як у нас. Я завжди кажу прямо, що є і не дую губи тиждень, щоб чоловік здогадався. А тут, коли побачила в гаманці це, то де моя прямота й ділася.

А тут мама прийшла і одразу зауважила, що я сама не своя.

– Що сталося, доню, – питає мене.

– Та он що, Орест гаманець забув вдома, а я просто глянула скільки він носить готівки, а там от.

І я поклала перед мамою карточку на знижку в магазин дитячих товарів. Мама закліпала очима.

– Я вам давно про дітей кажу, а ви тягнете. Може, це він тобі так натякає, що пора тобі думати про малюка?

– Мамо! У нього точно вже є дитина і він живе на дві родини. Я вже подаю на розлучення.

І ось тут мама й порадила зробити те, що дуже логічно, але емоції мені не дали про це подумати.

– А просто спитати не хочеш? От тоді й про все дізнаєшся.

Я ледве дочекалася, коли він прийде з роботи, бо не хотіла по телефону говорити, хотіла бачити його очі, безсоромні очі, які живуть на дві родини.

– Оксано, – з порогу почав він, – Ти уявляєш, я забув гаманець і вирішив не вертатися, бо це погана прикмета і знаєш що сталося? Мене оштрафували і я не мав чим розплатитися. От тобі й погані прикмети.

– Бідненький, а чим розплачуватися, коли ти всі гроші в дитячих магазинах лишаєш!

– Що? чого я маю їх там лишати.

– Ой, тільки не бреши мені! Ось це що?, – і я наче отруйну рослину взяла кінчиками пальців картку на знижку в дитячий магазин.

– Це? Та мені картку дали, коли я Любі з бухгалтерії купував подарунок. Вона ж хлопчика на світ привела і це в сорок… Слухай, а може, й ми це зробимо? Я, коли до неї заходив, то бачив малюка, він такий гарний, ніжками і ручками мотиляє, усміхається… А якби це була дівчинка на тебе схожа, було б дуже мило…

Я рота розкрила і слова не могла мовити. Ще зранку я хотіла цього чоловіка ніколи біля себе не бачити, заробила собі не одну сивину, а він собі спокійнісінько каже, що пора нам думати про дитину.

– Я згодна, – прошепотіла я, бо голос де й дівся.

За донечкою у нас пішов і синочок і ще більша знижка в магазині. Мама моя дуже цьому рада і каже, що завжди треба поговорити, а вже потім робити висновки, а не отак, надумати і вже з тим надуманим жити, як з реальним. Кому від того легше, вже точно не вам.

Наша родина заснована на довірі і так і має бути, я дуже сподіваюся, що й мої діти засвоять, що найперше мають бути довірливі стосунки, а потім вже всі інші, бо на одних емоціях можна бозна куди заїхати.

А ви як гадаєте – я дарма довіряю чоловіку, бо багато моїх подруг перевіряють все, від гаманця до пошти? Кажуть, що все треба контролювати.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота