Бабуся Юля стала єдиною опорою для онуків, Аліни та Романа, після того, як їхні батьків не стало.

— Мої любі, — любила вона повторювати, — життя — як поле: що кинеш у ґрунт, те й збереш. Не відвертайтеся одне від одного, бо рідня — то ваше найбільше багатство.

Аліна тепер хмикала, бо що інакше могла казати бабуся про багатство, коли жили вони в старій хаті, мазаній зовні глиною, накритій ще старою черепицею, яка затікала по кутках. Єдина була радість – це сіно, яке кидали на під і там можна було заховатися від усіх на світі та читати книжку.

Бабуся Юля знала її секрет, але вона бачила, що дівчинка метикувата, тому просила її вчитися та вибитися в люди.

Аліна ж, відразу після отримання атестата, подалася до столиці. Вона стала вчителькою англійської, одружилася з Сергієм, має двох дітей — сина Кирила і доньку Злату. Міський ритм поглинув її повністю: проєкти, вічна метушня, домашні справи. Її візити були рідкісними — лише на великі свята, і завжди швидкоплинними.

— Бабусю, мушу бігти, — виправдовувалася вона у телефонній розмові. — Робота. Обіцяю, наступного разу приїду і залишуся на тиждень.

Проте “наступного разу” не наставало.

Роман, вирішив, що буде працювати на полі, він любив село, тому вивчився на механіка і сам працював на будь-якій техніці і ще й вмів її лагодити. Теж був на вагу золота, тому теж не часто бував у бабусі.

Бачив, що хата вже геть стара, але не думав лагодити її капітально.

— Бабусю, поїхали жити до нас, там у вас буде своя кімната.

— Тут моє коріння, дитино, — бабуся відмовлялася покидати свій дім.

Життя бабусі обірвалося тихо. Одного ранку, восени, її виявила сусідка — спочивала, не прокинувшись. Аліні Роман зателефонував вже з бабусиного ґанку.

— Аліно, бабусі більше немає… — його голос тремтів від горя.

— Що? Як? Я… я виїжджаю негайно.

Прощання було скромним. Зібралися сусіди та далекі родичі. Аліна прибула із сім’єю, вигляд мала виснажений дорогою.

Вона стиснула брата в обіймах.

— Романе, як це сталося? Я ж так хотіла приїхати…

— Ти ні в чому не винна, — тихо відповів він. — Вона все розуміла. Місто далеке.

Після всіх формальностей нотаріус оголосив волю покійної. Усе, що було — будинок, земля, сад — залишалося Роману. Аліні ж дістався лише її вишивка та кілька сімейних фотографій.

— Чому такий розподіл? — здивовано запитала Аліна, коли вони вийшли з нотаріальної контори. — Я ж теж її онука.

Роман знизав плечима.

— Вона казала, що ти маєш своє життя у столиці. А я ближче. Не ображайся, сестро. Це ж не скарб, а просто старий будинок у селі. Що з ним робити? Більше клопоту, ніж користі.

Аліна погодилася, хоча відчувала легкий укол образи. Але сперечатися не стала — справді, навіщо їй той сільський будинок? У неї київська квартира, хоч і свекрушина.

Свекруха, пані Людмила, була жінкою авторитарною і ніколи не приймала Аілну, вважаючи, що вона сільська обкрутила її улюбленого сина. Вони жили у її двокімнатній квартирі. Напруга зростала: запізнення з роботи, гамір дітей, затримки з оплатою комуналки.

— Аліно, пам’ятай, ти тут ніяких прав не маєш! — відчеканила свекруха одного разу, коли та забула оплатити за світло. — Це моя власність! Якщо не влаштовує — бери своїх і забирайся!

Сергій намагався бути посередником:

— Мамо, заспокойся. Вона працює, я працюю, на нас діти.

Але Людмила була невблаганна. Конфлікт досяг піку після чергової гучної суперечки. Аліна не витримала і підвищила голос.

— Людмило Петрівно, це переходить межі! Ми платимо за все, а ви поводитеся з нами як із прислугою!

Свекруха й собі підняла планку:

— Геть із моєї квартири! Усі! Забирайте свої речі й шукайте, де жити!

— Мамо, як тобі не соромно? У нас діти!, – здивувався Сергій.

— Це не мій клопіт.

Тієї ж ночі вони покинули квартиру, перебравшись до Сергієвого друга. Діти були вражені і розгублені.

— Мамо, чому бабуся так з нами? — питав семирічний Кирило.

— Не знаю, синку, але все буде добре.

Але не все склалося так, як хотілося. Орендувати житло у столиці коштувало дуже дорого, зарплати ледь вистачало. Вони поневірялися по друзях та тимчасових квартирах, так минув місяць, сповнений переживань.

— Сергію, може, до села? — з відчаєм запропонувала Аліна. — У Романа ж є бабусина хата. Запитаємо, чи дозволить нам пожити там кілка місяців.

Чоловік був розгублений, але така ідея йому не сподобалася.

— У село? З дітьми? А як же школа, робота?

— Це тимчасово. Поки ми не знайдемо щось постійне.

— Ні, я не поїду в ніяке село, я бачив ту хату і ноги моєї там не буде. З роками там десь ще гірше.

— Ти вернешся до матері без нас?

— Аліно, перепроси матір і все буде гаразд. У мене від цих переживань вже шлунок зводить. Я додому. Ви зі мною.

— Ні, — Аліна була категорична.

Вона набрала брата.

— Романе, привіт, не зручно тебе просити, але у нас таке сталося. Ми посварилися зі свекрухою і вона нас з хати вигнала. Нам нема куди дітися, Ромо. Може, б ми пожили у бабусиній хаті? Місяць-два.

Роман завагався.

— Аліно… та іи там не зможете. Я давно нічого не ремонтував.

— Нічого, ми потерпимо. Головне, щоб був дах над головою.

Він зітхнув.

— Знаєш, якраз думав її продавати. Але для тебе… Гаразд, продам тобі. За смішні гроші. 50000 тисяч. Як сестрі.

Аліна не могла повірити своєму щастю.

— Ти серйозно? Це ж копійки! Романе, ти мій ангел-охороненць! Дякую тобі щиро!

— Не треба дякувати. Підготую документи. Приїжджайте, словом.

Вона не мала жодних зайвих думок. П’ятдесят тисяч — неймовірно низька ціна за будинок з городом. Вона швидко позичила потрібну суму у колег, і вони оформили угоду. Роман усе швиденько підписав, щиро посміхаючись.

— Ось ключі. Щасти вам. Бабуся була б щаслива.

Аліна міцно обійняла його.

— Ти найкращий брат, про такого можна лише мріяти!

Наступного дня вони вирушили в дорогу. Старенька автівка торохкотіла на вибоїнах сільської дороги. Діти раділи пригоді. Вони дісталися, коли вже вечоріло. Хата вже виднілася, але… Аліна натиснула на гальма і завмерла.

— Це… це якийсь жарт.

Будинок було складно будинком назвати. Дах просів, черепиця повідпадала і зяяла дірами. Стіни вкриті глибокими тріщинами, фарба відшарувалася. Одне вікно розбите, інші — брудні та перекошені. Подвір’я було заросле дикими бур’янами, паркан упав, колодязь був засмічений. Навіть вхідні двері ледь трималися.

— Мамо, це наш новий дім? — спитала п’ятирічна Злата.

Вона вибігла, підскочила до дверей, штовхнула їх. Скрипнувши, вони відчинилися. Всередині — задушливий запах гнилі, цвілі та мишей.

Старі меблі провисли, кухня була в павутинні. Стеля вкрита мокрими плямами.

— Як… як це можливо? — прошепотіла вона. — Роман казав “не в найкращому стані”, але це ж… аварійна будівля!

Вона негайно подзвонила братові.

— Романе! Що це має означати? Хата розвалюється!

Роман відповів холодним, розміреним тоном.

— Аліно, я ж попереджав. Ти давно тут не була, ти не бачила. Я приїжджав, але сам нічого не міг зробити.

— Але п’ятдесят тисяч! За це? Ти ж знав про справжній стан!

— Знав. Але ти сама погодилася. Я продав тобі за безцінь. Іншому покупцю я б озвучив набагато вищу ціну.

— Безцінь? Ти мене підставив! Власну сестру!

— Не починай, Аліно Ти все життя провела у місті, забула про бабусю. Я доглядав її. Хата моя згідно із її волею. Я міг би не продавати взагалі.

Аліна з відчаєм кинула телефон.

— Як так можна? Рідний брат, називається…

Діти, сприймаючи все як пригоду, вже бігали подвір’ям.

Аліна не могла заспокоїтися. Вона пам’ятала настанови бабусі, але вони розбилися об вчинок брата.

Вона знову і знову дзвонила Роману.

— Поверни гроші. Я не приймаю цю розвалюху.

— Ні. Договір підписано.

— Я подам на тебе до суду!

— Спробуй. Заповіт на мене. Ти сама все підписала.

Вона не мала коштів аби вернутися в місто, не мала сили дивитися на цей дім, вона не мала підтримки, вона була виснажена дорогою.

Першу ніч переночували в машині. А далі вона закотила рукави та пішла прибирати.

Односельці приходили на допомогу, приносили інструменти та харчі.

— Аліночко, як же шкода, — журилася сусідка, тітка Одарка. — Роман приїжджав, але рідко. Бабуся дуже за тобою сумувала.

— Я знаю… — зітхала Аліна.

Діти швидко звикли: Кирило знайшов друзів, Златка збирала трави. Сергій телефонував і просив вернутися та покаятися перед матірʼю. Аліна, працювала віддалено, допомогли знання англійської, здавалося, що життя потроху налагоджується. А ще вона раптом усвідомила, що вдома. Вона повернулася додому.

Але образа на брата не зникала.

Одного дня Роман приїхав несподівано. Стояв на порозі зі свіжим букетом квітів.

— Аліно… Можна мені увійти?

Вона впустила його, але в очах була крига.

— Що тебе привело?

Він сів за старий стіл.

— Я… я усвідомив. Можливо, я вчинив неправильно. Будинок справді був у жахливому стані, але я не хотів тебе образити. Я просто… був ображений. Ти забула нас.

— Я не забула! Обставини були сильнішими.

— Пробач мені. Дозволь мені допомогти з ремонтом.

Аліна важко подивилася на нього.

— Допомогти? Після того, як забрав у нас усе?

— Так, я не правий, але ми ж родина.

Вони довго розмовляли. Роман розповів про свої проблеми: дружина, Марія, мала проблеми на роботі, а син Віктор потребував дорогого лікування. Він продав хату, бо йому надзвичайно були потрібні гроші на сина.

— Я збрехав, що просто хотів позбутися тягаря. Вибач.

Аліна підвелася і обійняла брата.

— Гаразд. Давай почнемо все спочатку.

Вони взялися за реставрацію хати разом. Оселя поступово оживала. Діти називали дядька Романа “найкращим дядьком”.

Родина возʼєдналася.

Але Аліна назавжди засвоїла урок: рідня може зрадити, але справжня любов і прощення мають силу відновити навіть найгниліші основи.