По селу подейкують, що все сталося тоді, як востаннє поїхала Марія до доньки в місто з гостинцями. Доньку свою вона відвідувала часто, бо та не дуже спішила в село, а Марія в онуках душі не чула.

Хоч чоловіка у неї не було, але вона тримала господарку: корова, поле, парник. Всюди встигала, як не закривала. То по людях продавала, але частіше віддавала.

У неї завжди був урожай і на овочі, і на фрукти.

І ось настала весна, а Марії на городі нема, хоч поле й виоране. Сусіди бачили, що вона вийшла одного дня, попоралася і назад до хати.

Але далі почала Марія ще дивніше робити – ходити на пошту.

Поштарка Галина, жінка гостра на язик, але з добрим серцем, щотижня отримувала на ім’я Марії Пилипівни здоровенні коробки.

– Знову ці твої іноземні назви! – бідкалася Галина, не в змозі вимовити ні дицентри (чи то “розбите серце”), ні аквілегії, ні навіть простого “ірису бородатого”. – Маріє, ти б краще картоплі замовила, а то що це за “лілії Сходу”?

А Марія мовчки забирала свої скарби. У тих коробках були не просто насіння чи саджанці. Це були набори для створення Нового Світу. Насіння, спеціальні добрива, цибулини, які коштували, як добра корова. Уся земля, де мала б рости картопля і капуста для харчування тіла, тепер була перекопана, ретельно вивірена й засіяна… квітами.

Далі вона продала корову і пліткували, що все пустила на квіти. Деякі язикаті навіть до її доньки намагалися достукатися, щоб матір рятувала. Але та так до матері й не приїхала.

Але дивачка дивачкою, проте, Марія завжди всім помагала, чи з дітьми посидіти, чи спекти щось на свято, чи прибрати в храмі, чи вислухати – все до неї, бо вона нікому не відмовляла.

І ось, наближався храм. Село готувалося до грандіозного ярмарку, їхали гості з району. Голова нашої сільради, моторний і галасливий Павло Дмитрович, прибіг до Марії вдосвіта, витираючи спітніле чоло.

– Маріє Пилипівно, рятуй, голубонько! – затарахтів він. – Знову ці “артисти”! Треба їх зустріти з усіма почестями! Треба твоїх пляцків добрих та колачів пухких. Зможеш, рідна?

Марія стояла біля вікна, поливала вазони.

Вона подивилася на Дмитровича, на свої натруджені руки. І промовила так тихо, що ледь було чутно:

– Не зможу, Дмитровичу.

Павло Дмитрович аж рота розтулив. Він так звик до її безвідмовності, що, здавалося, швидше річка потече назад, ніж Марія скаже «ні».

– Як… як це «не зможеш»? – пролепетав він. – Ти, Маріє Пилипівно, що, захворіла? Так я зараз фельдшера привезу…

– Ні, здорова, – відповіла Марія так само тихо. У її голосі не було ні крихти образи. Лише безкінечна, вселенська втома.

– Просто… сили нема. І бажання.

Вона знову відвернулася до вікна, і розмова була закінчена. Дмитрович, шокований, вийшов. Усе село того дня гуділо: Марія всіх підвела!

А Марія… Марія зробила те, чого не робила, мабуть, останні двадцять років. Вона дістала зі старої скрині свою єдину святкову сукню – світлу, з дрібним квітковим візерунком. Одягла. Знайшла старенькі, але чисті туфлі на крихітному каблучку. Пов’язала легеньку хустку. І пішла на ярмарку.

Вона співала пісень з усіма, купувала щось у жінок, танцювала, жартувала. Люди були вражені. Бо бачили в кращому випадку її вічно заклопотане лице, в гіршому – згорблену в роботі спину, а тут тобі й танцюристка і співачка.

А їй було байдуже, що кажуть інші. Вона вперше в житті робила щось абсолютно марне з погляду господарювання, але життєво необхідне для власної душі.

До середини літа половина її колишнього городу перетворилася на райський сад. Він палахкотів усіма кольорами веселки. Бджоли і метелики, яких ніколи не бачили в такій кількості, вилися над ним з ранку до вечора. Марія поставила посред цього квіткового моря стару лавку, і щовечора сиділа на ній, проводжаючи сонце, п’ючи свій трав’яний чай. Вона стала відвідувати свій сад, як власний храм.

Бажаючих подивитися за паркан було багато, хтось милувався від щирого серця її працею і красою, хтось дивувався марнотратству, хтось сумував за її капустою та огірками.

Пробували ще скористатися її добротою, але жінка почала помагати на своїх умовах.

Прийде до неї сусідка: «Маріє, спечи пасок, га?». А вона усміхнеться і відповість: «А давай я тебе навчу, Оксано. Тісто замісити – справа нехитра, я покажу». І покаже. І ось уже Оксана сама пече, та ще й Марію частує.

Попросять посидіти з дітьми, а вона скаже: «Приводьте до мене в сад. Ми тут будемо метеликів рахувати і вінки плести. І я вам розповім казку, але тільки після того, як сама посиджу п’ятнадцять хвилин у тиші». І ось уже діти не в чотирьох стінах сидять, а на волі, серед квітів, і слухають Маріїні казки.

Люди раптом побачили в ній не пару безвідмовних рук, а Людину. Жінку. З її таємницями, з її тихими радощами, з її правом на втому, з її власним життям. І знаєте, що найдивовижніше? Від неї відчепилися і з порадами, і з потребами.

Кажуть, що й донька приїздила, дуже йшла зла до матері, було чутно, що вона питає, де ж передачі з села, де молоко і помідори. картопля і яблука.

– Все тут, доню, як тобі треба, то приходь і вирости, – спокійно сказала жінка.

Донька кинула букет квітів, який їй простягла мати долі і побігла на автобус.

Марія сіла на лаву посеред свого саду.

Життя дається один раз. І важливо людям допомогти, родину берегти. Але, можливо, найголовніший обов’язок у нас – перед власною душею? Не дати їй зачерствіти, не забути про неї за чужими клопотами?

Може, правильно – не коли ти всім зручний, а коли ти, нарешті, сам собі став потрібен?