По тому, як гупнули двері і почулося невдоволене бурмотіння, я зрозуміла, що донька прийшла без настрою. Проте, коли вона стала на порозі, то я очі витріщила від здивування.

Таки справді, донька пішла характером в мого чоловіка. Просто викапана.

Коли я їй кажу не вести себе так чи інак, то вона мені каже:

– А що ти хочеш, коли мені передалися татові гени.

Проте, сьогодні вона мене здивувала не те слово, бо бути невдоволеною з таким оберемком квітів? Але я ще не чула продовження історії, далі були ягідки, що я вже не витримала і сказала:

– Доню, годі супитися. А ти подивися на цю ситуацію з іншого боку.

– Мамо, який інший бік? Мене поставили перед фактом, у мене забрали вибір. Як я погоджуся вийти заміж за Толика, то все життя буду жаліти, а як не вийду, то втрачу близького друга.

Так, моїй доньці запропонували руку і серце, а вона невдоволена.

Причина такої поведінки проста – вона знала Толика з садочка і далі вони пішли в одну школу і один клас, він проводжав її завжди після школи, ходили на одні гуртки, і далі отак плавно почали зустрічатися. Далі вже пішли в різні університети, але Толик все одно чекав Ілону після пар, щоб разом піти пообідати чи погуляти.

– Мамо, в мене не було нікого іншого аби я могла порівняти чи справді Толик найкраще, що буде в моєму житті. Розумієш? Я хочу мати з ким порівнювати, хочу ще з кимось зустрічатися. А він дивися, вже мені обручку і оцей віник припасував. Я не хочу заміж, а він образився. Каже, що він давно знає, що я його єдина любов, але я ж цього не знаю! Що робити?

– Доню. Не завжди великий вибір, то добре.

– Мамо, і ти туди ж?

– Ні, просто у мене геть інша історія знайомства з твоїм татом.

– Що ти порівнюєш, коли це було?

– Коли б не було, але ситуації завжди одинакові і люди не завжди адекватно чинять.

– Знову будеш хвалитися, як ти в першої красуні тата відбила?

– Ні, я ніколи такого не казала.

– Зате думала.

– Може, й думала, але ти ж не знаєш всієї історії. Я закохалася в того батька задовго до того, як його побачила, а, коли вперше побачила, то зрозуміла, що він – то він.

Донька закотила очі, а я стала розповідати давню історію, хоча, яку давню, коли вона трапилася зі мною наче мить тому.

Була у мене університетська подруга, красуня неймовірна, весела, гостра на язик і яка знала собі ціну. Вона розповідала про студентські гульки, про пробирання повз вахтерку вночі, про ховання хлопців під ліжками, про співи під гітару на поверсі…

Я слухала з відкритим ротом, адже я була міська, мала вчасно приходити додому без сторонніх запахів.

А у неї таке веселе життя.

– А я тобі заздрю, – відказувала Поліна, – як я мрію поніжитися в ванній, поїсти на кухні сама, побути в кімнаті сама.

– В тебе буде така нагода, мої батьки їдуть на море, можеш пожити у мене.

– Ура!!!, – вона кинулася мене обіймати, – Як ми заживемо! Навіть, приведемо хлопців!

Від таких слів мені стало й страшно і дуже приємно, адже нарешті воля!

Поліна давно розказувала, що зустрічається з дуже гарним хлопцем, який він уважний і добрий, який розумний і цілеспрямований… І вона так захоплено говорила, що я закохалася в нього. Коли ж ми виходили з університету, то я побачила його, відчула, що це і є Антон.

– Наталю, познайомся, е Антон, – підвела мене Поліна до нього.

– Дуже приємно, – відказала я і це була щира правда.

Потім він взяв друга і ми пішли до мене на квартиру, то була моя перша студентська вечірка, хоч ми й посиділи до дев’ятої вечора, бо сусіди могли б повідомити потім батькам, адже для мене то було щось дуже бунтарське.

Але далі Поліна почала приводити до нас і інших хлопців, казала, що то її кавалери і вона не може вибрати.

А одного дня прийшла з перстнем на пальці.

– Уявляєш, Антон мені освідчився. Подивися на цей перстень. Його соромно людям показувати.

– То чого ж ти тоді його взяла?, – прошепотіла я.

– Як дають, то бери, – засміялася вона.

– Але він думає, що ти його наречена.

– То й що? Я вільна, що хочу, те й роблю. Тим більше, що мені Богдан запропонував поїхати з ним на відпочинок на озера. Поїдеш з нами? Будуть палатки, вогнища і плавання вночі під місяцем?

– Мене батьки не пустять.

– То й сиди вдома.

Поліна поїхала на озера, а Антон чекав її під нашими вікнами. Я не знала, що казати, тому вийшла до нього.

– Вона поїхала додому, – сказала йому, – просила тобі переказати.

– А я квитки взяв на фільм…

– О, я хотіла на нього піти, але квитків вже не було…

– Тоді ходи зі мною, я теж хотів його подивитися.

Далі виявилося, що ми маємо багато спільного, мріємо про власний будинок, про подорожі світом…

Поліна вернулася щаслива, бо Богдан запропонував їй теж вийти за нього заміж.

– А де перстень?, – спитала я її радісно.

– Нема, але буде. Між нами все серйозно.

– А Антон?

– Він нічого не знає і не має знати. Ти мене почула?

Я кивнула, хоч в душі знала – так не чесно, я люблю його всім серцем, а для неї він лишень запасний варіант.

Але далі Поліна крутила хлопцями, крім Богдана був ще якийсь, з Антоном вона бачилася все рідше, казала аби я з ним поговорила та переконала, що воно то вдома, то в бібліотеці.
Але далі подруга зізналася, що чекає дитину.

– Я не знаю, хто батько. Але думаю, що Антон не буде питати, він мене надто кохає.

– А що Богдан?

– Він передумав одружуватися, розумієш? А я не буду нав’язуватися, бо маю гордість.

Я була перед складним вибором – промовчати чи сказати правду і втратити подругу. Я вирішила сказати правду.

Поговорила з Антоном, все йому розказала і сказала, що люблю його давно, ще до того, як пробачила.
Він розвернувся і пішов геть.

Не було його довго, кілька місяців я його не бачила, зате, подруга прибігала, сказала, що я їй все зіпсувала і дитина Антона, що я буду мати це на своїй совісті.

А через три місяці Антон стояв біля університету і чекав на мене.

– Я маю квитки в кіно на фільм, ти казала, що любиш.

– Так, дуже, – відказала я.

Донька слухала історію і мені важко було зрозуміти, що вона почуває.

– Доню, як бачиш, великий вибір не завжди правильний вибір.

– Добре, мамо, я подумаю. Але перстень у мене гарний, – і вона простягла руку, ми обоє милувалися прикрасою.

Не знаю, що донька вирішить, але я дуже хочу аби вона зробила правильний вибір, бо життя й так важке, добре мати поруч людину, яка буде підтримувати та любити просто так. Хіба ні?

Автор Ксеня Ропота

Фото Ярослава Романюка