Ця історія трапилася давно і з родичами родичів, але, думаю, що кожен впізнає в ній або себе, або когось з родини.

Чоловіка звали Михайлом і він був дуже економним. Ще б не бути, якщо в тебе в хаті четверо доньок і кожну треба видати заміж та за нею щось дати.

То були ті часи, коли в колгоспі людям не давали заробити, а тримали на трудоднях. Михайло встигав і в колгоспі робити і свою господарку вести, був добрим робітником, а ще м’ясником, тому як де яке весілля, то вже його кличуть аби він наробив ковбас та буженини.

І от кожне таке весілля лиш нагадувало Михайлові, що його попереду чекає таких чотири, а ще й посаг за дівчиною.

– Дякувати Богу, Ганнусю, що дівчата наші пішли в тебе вродою, бо як би пішли в мою родину, то я б не знаю, як їх всіх з рук зіпхав, – ділився сокровенним з дружиною.

І от десь він чи почув, чи його хтось напоумив, що треба купувати золоті прикраси чи монети і так давати за дівчатами, бо по-перше, ніхто не дізнається, що в тебе є гроші, а по-друге, живих грошей ні у кого на руках багато не було, особливо в колгоспників.

Ну, от він то все збирає та ставить в материн старий глечик з надщербленим вушком. Поки складав, то й добре, але далі почалося гірше.

Чим вище ставало монет, тим більше чоловік боявся, що прийдуть злодії і вкрадуть його скарб. І от він вирішив той глечик закопати, а як будуть дівчата виходити заміж, то він собі відкопає і кожній даватиме придане.

Але справа в тому, що чоловік ще закопував і інший скарб – з домашнього винограду.

Прийшлося до весілля і чоловік з того стресу чи переляку, забув, де закопав саме придане.

Що то було в селі за сміху, але його дружина подумала, що чоловік перед весіллям втратив глузд. Справа в тому, що весілля робили після Великодня і городи вже посадили, а чоловік бігає по грядках з лопатою та копає нори.

Спочатку вона його просила вгомонитися, але він їй нічого не пояснював, бо він їй не довірив таємницю про скарб. Михайло тримався думки, що поки знає один, то й буде таємницею.

– Скажи жінці ввечері, а на ранок все село знатиме, – казав він.

Ну от, на носі весілля, а газда з лопатою бігає і лиш мовчить та сопе, весь мокрий і червоний. За ним жінка вся в сльозах та кляне оковиту, що перед весіллям збавила їй чоловіка.

– Я тебе просила або постишся і після Великодня. Або не постися і май лице перед людьми!

Побачила вона, що нічого не помагає і вирішила побігти до священника, бо щось в чоловіка вселилося і хай йде відмолювати.

Далі за Михайлом бігають жінка з священником, а донька в хаті ридає, що її жених лишить, бо батько клепки лишився.

Чи то священник поміг, чи чоловік таки згадав, де закопав глечик, але нарешті під яблунею він знайшов свій глечик. Радості його не було меж, а не пояснить він отцю, що знайшов золото, тому швидко подякував, що той йому життя вернув.

А вже до хати обоє з жінкою зайшли такі знервовані. Що донька лиш гірше заголосила, бо вже й маму та напасть вчепилася. Але як побачила, що батько дає за нею, то й собі лементувала від щастя.

Отаке буває весілля і клопоти з ним.

Проте, й після того, Михайло не став щедрішим до своїх дітей. Видно, у нього був такий характер.

Коли мій тато розказував цю історію, то казав, що теж закопав якийсь скарб, але вже не пам’ятає де. Цікаво було б його зараз знайти.

Фото Ярослава Романюка.