Тут моє серце тьохнуло, нарешті батько усвідомив, що він не був мені гідним татом!

– … шкодую, що змарнував свої таланти, а я міг бути таким музикантом…

Я відвернулася аби він не бачив моїх сліз.

Він покинув мене ще малою, може й п’яти мені не було, мама тільки полегшено зітхнула, бо більше таких концертів в хаті витримати не могла, а прогнати волі не ставало.

Але справа не в тому, що він мене покинув, а справа в тому, що це відчуття беззахисності, безпорадності воно й досі в мені, хоч мені вже за сорок!

Пам’ятаю, як хлопчик в школі плював мені на парту і якось я пожалілася мамі. Це для мене було дуже неприємним, бо він чіплявся лише до мене, хоч вчителька і робила йому зауваження, але на дитину це не діяло.

– Навчися сама за себе стояти, – відмахнулася мама від моїх дитячих проблем, адже у неї й своїх бракувало – одягнути мені і нагодувати.

Ні, я не справилася з тим малим бешкетником, він робив це доти, доки йому самому не набридло. Вчителька теж видно думала, що я маю сама за себе постояти.

Звичайно, я хотіла аби тато високо мене підкидав чи носив на плечах, купував морозиво і потайки від мами ще одне морозиво. Але цього не було.

– Ми маємо триматися одна одної, доню, – казала мені мама, – Бо нам ніхто не допоможе.

Отак ми й трималися, як могли.

Але якось я батька відшукала і мені цікаво були лиш одне – чи він думає про мене.

На словах він сказав, що думає і ця брехня мені була дуже приємна, хоч я й знала, що це не так. Він був не проти аби я час від часу до нього приїжджала, бо він жив в іншому місті.

Мамі я про це нічого не сказала, я дуже тішилася, що у мене знову є тато.

Мама моя вдруге заміж не вийшла і ми отак жили двоє, доки вже я не привела додому Сергія.

В щасті вам нікого не треба, тому в той період мені не дуже й цікавило, що тата не було на весіллі, не було на хрестинах, не приїздив побачити онука.

Але як тільки ми з Сергієм розбіглися, то я знову почала шукати підтримки у тата.

А він мені лиш сказав:

– Ти вся в маму, думаєте, що чоловіками можна крутити, – отака підтримка.

Нічого він не сказав і тоді, коли Сергій перестав платити аліменти, не поговорив з ним і не нарозумив. Це я мусила ходити в суд знову і знову…

Тепер я дивлюся на себе з огляду на його слова про талант. Хіба не може бути, що я його найкраще творіння в житті? Принаймні могла б ним бути.

А він замість того аби вкласти в мене свою душу – просто викинув зі свого життя, бо ж таких творінь у нього ще двоє – якесь та його й прославить і принесе купу грошей.

Як могла людина таке мені сказати вже на кінці життя? Це ж треба бути таким егоїстом! Все життя цуратися дитини і на схилі літ їй сповідатися!

Бачте, він себе не реалізував, як талановитий музикант! Та хто тобі заважав. Якщо ти кинув маленьку донечку? Хто? Совість? Її в тебе й не було!

Талант? До чого талант? Нікому не передати часточку своєї душі – оце талант. То ти, тату, в цьому дуже талановитий.

Я нічого йому не сказала і ці всі гіркі слова приписані лише мені і тим жінкам, які так само росли без тата – з нами все добре, нам просто отак «пощастило» в житті і хто його знає, чи діждалася б я того морозива, коли б він жив з нами.

І ще знаєте що – коли в школі мою малечу ображали, то я йшла до керівнички і ще й батьків витягувала на розмову, щоб моя дитина знала, що заради неї я готова на все і я її захищу.

Фото Ярослава Романюка.