У супермаркеті о шостій вечора завжди твориться безлад. Народу зібралося стільки, що між стелажами з крупами та консервами важко було розминутися з візком. Я стояла в черзі до другої каси й тримала в руках легкий пластиковий кошик. У ньому лежав буханець житнього хліба, пачка сметани, два кілограми борошна та невелика скляна баночка гірчиці. Попереду мене жінка в синій куртці з малим хлопчиком довго вибирала жувальні ґумки на вітрині біля касира, а хлопчик просив купити йому ще й шоколадне яйце.

— Мамо, ну купи, ти ж обіцяла! — гугнявив хлопчик, смикаючи жінку за рукав.

— Я казала, що куплю завтра, якщо будеш добре їсти кашу, — суворо відповіла мати, відсуваючи його руку. — Перестань крутитися, бо зараз взагалі нічого не отримаєш.

Я дивилася на них і чекала, коли черга нарешті просунеться. Довкола пищали касові апарати, шурхотіли цупкі пакети, люди сперечалися про ціни та обговорювали осінню негоду. Я стояла спокійно, не поспішаючи. Удома мене ніхто не квапив, вечеря ще не була готова, а хатні справи зачекають.

Я випадково повернула голову в той бік і заціпеніла. Через дві людини від касира стояв чоловік у сірій, трохи потертій куртці. Він тримав у руках синій кошик, у якому лежав батон, літр молока в плівці й шматок недорогої вареної ковбаси. У нього була лиса маківка, посивілі скроні й помітна огрядність.

Я вдивлялася в його профіль кілька секунд, поки він раптом не повернув голову в мій бік. Наші очі зустрілися. Це тривало менше секунди. Його погляд був холодним, чужим і повністю байдужим. Він не здригнувся, не підняв брів, не зробив жодного руху обличчям. Його риси залишилися кам’яними, наче перед ним стояла не людина, а порожнє місце чи залізний стелаж. Він одразу відвів очі назад до вітрини й почав розглядати цінники. Я теж миттєво відвернулася й випрямила спину. Моє обличчя пашіло. Ми обоє зробили вигляд, що ніколи в житті не бачили один одного і що між нами немає жодного спільного спогаду.

Це був Валентин. Тридцять п’ять років тому він був зовсім іншим: високим, струнким хлопцем із густим темним волоссям і впевненою ходою. Він носив модні штани й завжди весело сміявся. Усі дівчата заглядалися на нього, а він вибрав мене. Я тоді вчилася на швачку, а він навчався в технікумі. Мені здавалося, що кращого чоловіка у світі немає. Я слухала кожне його слово, чекала кожної зустрічі й вірила у все, що він мені казав.

— Валентине, у нас буде дитина, — тихо сказала я тоді, дивившись йому в очі й сподіваючись побачити радість.

Він спочатку мовчав, довго дивився на свої черевики, а потім насупився й різко сказав:

— Ти що? Яка дитина? Мені треба навчання закінчувати, на роботу влаштовуватися. Батьки мене з хати виженуть, якщо дізнаються. Ти про що взагалі думала?

— Я думала, що ми одружимося, — прошепотіла я, відчуваючи, як усередині все холоне. — Ти ж казав, що кохаєш мене.

— Нічого ми зараз робити не будемо, — відрізав він і встав із лавки. — Завтра їдемо в місто.

— Я боюся, Валентине, — я схопила його за рукав. — Давай поговоримо з батьками. Може, вони допоможуть.

— Якщо ти не поїдеш зі мною, я взагалі більше до тебе не підійду, — сказав він жорстко, знявши мою руку зі свого рукава. — І скажу всім, що це не моє. Зрозуміла? Вибирай сама.

Наступного дня ми поїхали в місто. Через пів року районний лікар після тривалого огляду сказав мені сувору й остаточну правду: через ускладнення після тієї поїздки дітей у мене більше ніколи не буде.

Валентин після того випадку довго не затримався. Він просто зібрав речі й виїхав в інше місто, навіть не попрощавшись.

Я залишилася сама. Минали роки. Мої подруги виходили заміж, народжували дітей, купували речі для малечі, а я ходила на роботу в швейний цех і поверталася в порожню хату до батьків. Усе всередині мене вигоріло. Я більше нікому не вірила й нічого від життя не чекала.

Коли мені виповнилося двадцять шість років, до мене почав залицятися Дмитро. Він був простим, спокійним чоловіком, трохи старшим за мене. Він не мав високої освіти чи вишуканих манер, але був роботящим, тверезим і чесним.

Через рік Дмитро заслав старостів і посватав мене. Батьки раділи, казали, що Дмитро — надійний чоловік, з яким я не знатиму біди. Я подивилася на нього, коли він стояв у нашій світлиці з рушником через плече, і спитала сама себе, чи хочу я бути з ним. Я його не кохала. У моєму серці не було до нього жодного теплого почуття, тільки байдужість і бажання мати свій куток та спокійне життя.

Я погодилася. Але про свою таємницю не сказала ні слова. Я не зізналася Дмитру, що через давню історію дітей у нас бути не може. Гадала: хай буде, як буде. Якщо дізнається колись — то й дізнається.

Ми справили скромне весілля й почали жити в його хаті. Дмитро робив усе для мене. Щоранку він вставав раніше, щоб затопити піч чи нагріти води. Він ніколи не підвищував на мене голос, завжди запитував, чи я не втомилася, чи не треба мені щось купити. А я сприймала це як належне. Я не намагалася приголубити його чи сказати добре слово. Я жила поруч із ним, користувалася його турботою й не переймалася його почуттями.

Минуло п’ять років нашого спільного життя, а поповнення в сім’ї так і не було. Сусіди й родичі почали шепотітися поза очі, запитувати Дмитра, чому ми досі самі. Дмитро переживав це дуже тяжко. Він мовчки слухав ті розмови, а потім довго сидів у дворі.

Одного осіннього вечора Дмитро повернувся з міста пізно.

— Дмитре, чому ти в темряві сидиш? — запитала я, запалюючи лампу. — Вечеряти будеш?

Він підвів на мене важкий, винуватий погляд. Його руки на столі тремтіли.

— Ірино, нам треба поговорити, — сказав він тихо, і голос його зірвався.

— Про що? — я сіла навпроти нього на стілець.

— Я сьогодні був у обласній лікарні, — Дмитро опустив голову й схилився до столу. — Я ходив до лікарів… Потай від тебе, бо не хотів тебе тривожити. Я пройшов усі обстеження.

Я затамувала подих, дивившись на нього.

— І що сказали лікарі?

— Лікар сказав, що це через мене, — прошепотів Дмитро, і з його очей потекли сльози. Він навіть не витирав їх. — Сказав, що в мене таке здоров’я… що в нас ніколи не буде малого. Це я винен, Ірино. Ти живеш зі мною, чекаєш, а я… я не можу дати тобі сім’ю.

Він закрив обличчя руками й гірко заридав.

Я стояла поруч і дивилася на нього. У той момент я мала б сказати йому правду. Мусила б зізнатися, що він тут ні до чого, що це моя давня провина й моя біда. Але я мовчала. Я подивилася на його зігнуту спину, на його винуваті плечі й подумала: якщо я скажу правду, він може піти від мене.

Я підійшла, поклала руку йому на плече й мовила байдужим, рівним голосом:

— Що ж тепер поробиш, Дмитре. Значить, така наша доля. Житимемо так, як є.

Відтоді життя в нашій хаті змінилося остаточно. Дмитро перебрав на себе майже всю важку хатню роботу. Сам доїв корову, сапав город, носив воду з криниці, копав картоплю. Якщо мені забаглося нової хустки чи сукні — він їхав на ринок і купував найкраще. Якщо я казала, що в мене болить голова — він ходив на навшпиньках по хаті.

Я не готувала, якщо не мала настрою. Могла цілий день просидіти на лавці біля хати, дивитися, як він працює в городі, і навіть не подати йому стакан води.

Він збудував для мене нову літню кухню, обклав хату цеглою, купив гарні меблі. Усі в селі казали: «Як же Ірині пощастило з чоловіком! Дмитро для неї все робить, як для королеви». А я слухала це й тільки посміхалася. Мені подобалося бути королевою.

Черга в супермаркеті підсунулася. Жінка з хлопчиком нарешті розплатилася й пішла до виходу. Я поставила свій кошик на стрічку перед касиркою.

— Доброго вечора, — мовила дівчина-касирка, беручи мої товари. — Пакет потрібен?

— Ні, дякую, у мене свій є, — відповіла я, дістаючи із кишені тканинну торбу.

Поки касирка пробивала хліб і борошно, я знову краєм ока подивилася на сусідню касу. Валентин уже розплатився. Він забрав свій синій пакет із хлібом та ковбасою, важко переставив ноги й повільно попрямував до розсувних скляних дверей.

Причина всіх моїх юнацьких бід, чоловік, через якого я втратила здоров’я й можливість мати власних дітей, тепер був просто звичайним дідом, який купував дешеву ковбасу. Він пройшов повз мене за два метри, навіть не повернувши голови. Для нього мене не існувало. І ніколи не існувало тих кількох місяців нашої молодості, коли я вірила кожному його слову.

Я розплатилася за свої покупки, забрала речі й вийшла із супермаркету. На вулиці вже стемніло. Осіннє повітря було свіжим і вогким, під ногами шелестіло мокре листя. Я пройшла кілька метрів по тротуару й зупинилася біля м’ясного павільйону.

— Доброго вечора, Ірино Кирилівно! — привіталася Леся, піднімаючи ніж. — Що вам зважити сьогодні?

— Доброго вечора, Лесю, — відповіла я, підходячи до вітрини. — Мені треба фаршу хорошого. Змішаного, свинячо-яловичого.

— Є дуже гарний фарш, сьогодні вранці крутили, — Леся набрала металевою лопаткою з великого лотка свіжу м’ясну масу. — Скільки вам?

— Дай кілограм, — сказала я. — Хочу пельменів наліпити.

— О, то Дмитро Васильович радий буде! Він же у вас так любить домашні пельмені, — усміхнулася продавчиня, загортаючи фарш у щільний пакет. — Мій чоловік теж постійно просить, а в мене все часу немає після зміни коло тіста стояти.

— Знайдеться час, якщо захотіти, — мовила я, беручи пакет із фаршем і віддаючи гроші. — Дякую тобі, Лесю.

— На здоров’я! Приходьте ще!

Я поклала пакет із фаршем у свою торбу поруч із борошном і сметаною й попрямувала додому. Мені треба було пройти три вулиці. Ліхтарі вздовж дороги вже світили тьмяним жовтим світлом, у вікнах хат горіло світло, з димарів ішов дим.

Я підійшла до нашого двору, відчинила хвіртку й зайшла на подвір’я. У вікнах нашої хати теж горіло тепле світло. Не встигла я піднятися на ґанок, як двері відчинилися, і на поріг вийшов Дмитро.

— Ірино, я вже хвилювався. Думав, де ти так довго забарилася. На вулиці ж холодно, а ти без теплого шарфа пішла.

— Та в магазині черга була велика, — відповіла я, заходячи до теплого коридору й знімаючи туфлі. — А потім ще за фаршем заходила.

— Ходи швидше до хати, я чайник тільки-но заварив, — Дмитро обережно поставив торбу на стілець і поміг мені зняти пальто. — Почекай, я зараз тобі чай налю, щоб ти зігрілася.

— Налий, — сказала я, проходячи до кухні.

Дмитро метушився біля плити, наливав окріп із чайника й позирав на мене із традиційною турботою та винуватістю в очах.

— Дмитре, — мовила я, сідаючи за стіл і розгортаючи пакет із борошном. — Перестань крутитися. Діставай велику миску й дошку. Будемо пельмені ліпити.

— Пельмені? — він зрадів, як дитина, і його обличчя розпливлося в добрій усмішці. — Справжні, домашні? Ти ж казала, що втомилася й не будеш сьогодні нічого складного варити.

— Сказала — і передумала, — відповіла я, висипаючи борошно в глибоку миску. — Набирай води в склянку й просівай решту борошна.

Він миттєво підхопився, дістав із шафи дошку, качалку й велику миску, став поруч зі мною біля столу й заходився допомагати. Його руки вправно замішували тісто, а він час від часу подивлявся на мене й усміхався.

— Дмитре, ти сіль забув додати, — зауважила я, дивившись, як він насипає борошно.

— Ой, і справді, — він сплеснув руками й кинувся до шафки. — Зараз дістану, Ірино, зараз усе зроблю.

Я дивилася, як він метушиться біля шафки, дістає сільничку й обережно насипає дрібку в тісто. Потім ми сіли поруч біля великого столу. Я розкачувала кружечки з тіста качалкою, а Дмитро викладав ложечкою фарш і акуратно заліплював краї кожного пельменя, викладаючи їх рівними рядами на дерев’яну дошку, посипану борошном.