Я знала Василину, дуже спокійна дівчина була, не чула аби вона отак перед кимось рота роззявила та обмовляла.

Звичайно, що Ганю теж можна зрозуміти – стільки років живе її син, а дітей немає.

– Он мій молодший живе біля мене – то знаю заради чого терплю її, бо маю двоє онуків. Маю заради чого жити, то вже мені оте її вічне лінивство мені не так допікає. А ця що? Нащо чоловіка біля себе тримати, якщо ти ніякого приплоду не маєш?

На Василинине щастя вони жили в її батьків. Знаєте, я люблю правду. То отак вам скажу – нічого путнього зять не пристарав і до їхньої хати – як жили, як господарювали батьки за молодості, то й таке зараз – ні хату не перекрили, ні паркана нового.

Коли я Гані про це сказала, що свати не дуже й раді такому робітному зятеві вона знову розчервонілася:

– А на які діти буде старати та працювати? Отак своє здоров’я залишить на будові аби був паркан новий? Що йому з того паркана? Нехай краще смачне з’їсть та вип’є – й так не має радості в житті.

Але я знаю й іншу версію від Василининої матері Людмили, моєї однокласниці, яка свою дитину захищає.

– Та й що мені з того, що зять? Ще одну людину обходити та наварювати і догоджати. Так, Василинка лікується, але я їй завжди кажу: «Дитино, може, пора вже й його на огляд вести? Хай би хоч раз сказали, що у ньому немає ніякої проблеми». А вона ніяк. А чи я бачу їхні гроші? Та ніде не бачу, що мій чоловік заробить та й господарка і отак живемо. Зять мій робить дуже легонько, а обстеження коштує дуже дорого, то не раз таке буває, що я їй ще гроші даю на дорогу.

Звичайно, що Ганя категорично проти того аби вони взяли собі дитинку чужу, бо вона ще надіється, що син покине Василину і матиме своїх діток.

– Йому скоро сорок років, то вже мав би прокинутися розум і розуміння того для чого ти живеш на цьому світі. Я отак собі думаю і завжди йому кажу: «Михасику, на дівку вже не маєш чого розраховувати. Хай буде з дітьми, я не маю нічого проти – головне, що видно, що матиме діти й надалі. Ти на це нічого не думай, бо розлучених теж беруть заміж. Хтось і твою Василину візьме, але для чого сама не знаю», – розказує вона мені про свої плани.

Людмила теж не в захваті від ідеї, що вона не матиме рідних онуків, але її роздуми зовсім інші:

– Знаєш, якби вже так мій зять хотів собі дитину, то варіантів є багато – головне мати добрі гроші. А воно хіба вміє заробити? А як не може заробити ще до появи дитини, то про що можна говорити, коли дитина буде, бо то ж страшні витрати! Ще, коли мале, то нічого, а далі чим більше, тим більше треба. Я вже не кажу, що треба буде й про житло для дитини подумати. А він такий ледацюга, що де. Ти ж бачиш, яка у нас хата і як її зять гарно поробив? Не бачиш? І я не бачу!

В кожного своя правда, як то кажуть.

Поки свахи між собою мають одна на одну зуб, діти якось живуть. Якби їм не було разом добре, то би не жили, я так думаю.

А якщо так добре подумати, то людина сама народжується і так само сама йде з цього світу, нікого немає біля неї і нічого з собою не забере. Чи має вона десятеро дітей чи жодного, вона наприкінці літ буде самотньою.

Фото Ярослава Романюка.