Повернулася із заробітків, а чоловік уже роздав мої речі родичам. Тепер усі ображаються, що я хочу забрати своє!
Коли я повернулася додому після восьми місяців роботи за кордоном, першою мене зустріла не чоловікова радість, а його сестра. Вона саме виходила з нашого під’їзду в моєму бежевому пальті, з моєю шкіряною сумкою через плече і в моїх черевиках.

Я зупинилася посеред сходів.

– Людмило, а ти куди зібралася?

Вона обернулася, побачила мене й завмерла, а потім сповзла по стіні. Я кинулася до квартири аби винести води та привести її до тями.

Коли я постукала у двері власної квартири, чоловік відчинив не відразу. Спочатку запитав, хто там, потім подивився у вічко й раптом зарепетував.

– Андрію, відчиняй! Це я!

Він відчинив, але ще кілька секунд стояв мовчки. Потім схопив мене за плечі й почав роздивлятися, наче намагався переконатися, що перед ним справді я.

– Зоя? Ти?.. Як?

– Нормально. Автобусом, потім таксі. А ти чому так дивишся?

– Але ж… Нам повідомили…

– Не знаю, що таке, але там сестра твоя лежить, іди піднімай.

Андрій пропустив мене до квартири, а сам пішов до сестри та завів її до квартири і вклав на диван у вітальній.

Я поставила валізу в коридорі й озирнулася. У квартирі все було на місці, але моя шафа стояла відчинена, а полиці були майже порожні.

– А де мої речі?

Андрій опустив очі.

– Зоє, я зараз усе поясню.

– Тільки не кажи, що вони самі пішли гуляти.

Він довго не міг почати розмову, а потім розповів, що кілька місяців тому отримав повідомлення, що мене не стало, вірніше жінки, яку сплутали зі мною.

Зі мною у них не було зв’язку, бо я загубила телефон, але не відновила мережі, бо не пам’ятаю паролі. Я телефонувала чоловікові, але він чомусь трубку не брав, а інші номери я не пам’ятала.

Родина пережила похорон, а згодом чоловік вирішив роздати мої особисті речі близьким. Він не хотів бачити їх у шафі й думав, що так буде краще.

Я вислухала його, а тоді запитала:

– І що саме ти роздав?

– Не все.

– Андрію, я бачу порожню шафу. Не треба берегти мене від подробиць.

Виявилося, що мої сукні забрала свекруха, пальта й сумки – сестра чоловіка, взуття – двоюрідна сестра, прикраси – кілька родичок, а племінниця отримала косметику, ремені та шарфи. Навіть мої улюблені джинси знайшли нового власника.

– А ти хоча б пам’ятаєш, кому що віддав?

– Приблизно.

– Чудово. Тоді завтра почнемо повертати.

Андрій підвів голову.

– Завтра?

Я не стала сваритися з чоловіком того вечора. Роздягла зовицю зі своїх речей, раділа, що хоч ці швидко вернулися, але та так бурчала, немов це я її речі привласнюю.

Далі була свекруха.

Вона відчинила двері з телефоном у руці. Побачила мене, перестала говорити й повільно опустила телефон.

– Зоєчко?..

– Добрий день, мамо!

Вона зробила крок назад.

– Та як же… Ти ж…

– Так, я. Може, запросите до квартири?

Свекруха ще раз подивилася на мене, потім покликала Андрія, хоча він стояв поруч.

– Андрію! Ти бачиш?

– Бачу, мамо. Ми вже встигли познайомитися знову.

Вона обійняла мене, почала розпитувати, як я дісталася, де була, чому не подзвонила. Я коротко пояснила, що сталася плутанина, а потім перевела погляд на її сукню.

– Гарна обновка, мамо.

Вона одразу опустила очі.

– Це… Андрій віддав.

– Я здогадалася. Це моя синя сукня. Я прийшла її забрати.

– Але ж я її вже ношу!

– Бачу. Вам пасує. Та я теж хочу її носити.

Свекруха заметушилася, пішла до спальні й повернулася з сукнею на вішаку. За нею принесла ще дві мої речі, які зберігала в шафі.

– Я думала, вони вже нікому не потрібні, – сказала вона.

– Мамо, вони були потрібні мені.

Вона кивнула, але потім раптом запитала:

– А ти надовго?

– Сподіваюся, тепер уже назавжди додому.

Свекруха знову обійняла мене. Коли ми виходили, вона попросила не сердитися на неї. Я відповіла, що не серджуся, але решту речей теж заберу.

Далі ще раз відвідали зовицю. Вона зітхнула й почала знімати з полиці мої речі. Коли я попросила ще й прикраси, Людмила сказала, що сережки вже віддала мамі, а браслет залишила собі.

– Який браслет?

– Той срібний, із маленькими підвісками.

– Мій улюблений?

– Я не знала, що він улюблений.

– Людо, ти взагалі пам’ятаєш, що це чужі речі?

– Тепер пам’ятаю, – буркнула вона.

Я забрала пальто, сумку, черевики й домовилася, що сережки вона забере в матері та поверне мені. Браслет теж попросила знайти.

Коли я вже виходила, Людмила раптом запитала:

– А ти справді більше не поїдеш?

– Поки що ні.

Вона кивнула.

У двоюрідної сестри було ще веселіше. Я приїхала до неї без попередження. Вона відчинила двері, побачила мене й так розгубилася, що забула привітатися.

– Зоя?!

– Привіт, Іро!

– Та як це?!

– Звичайно. Ноги, автобус, таксі. Усе працює.

Вона не засміялася, зате запросила мене всередину. На ній був мій світлий кардиган.

– О, бачу, ти вже встигла обновитися.

Іра подивилася на себе й почала поправляти рукави.

– Андрій віддав. Я думала…

– Що я не повернуся?

Вона опустила голову.

– Так.

Я не стала довго говорити. Попросила показати речі, які вона взяла. Виявилося, що в неї були мої чоботи, куртка, два светри й святкова сукня.

– Сукню я ще не вдягала, – швидко сказала Іра.

– Дякую, хоч одна добра новина.

– А куртку я носила.

– Бачу.

– І вона мені дуже подобається.

– Мені теж. Тому я її й купувала.

Іра спочатку запропонувала віддати мені гроші, потім попросила залишити хоча б светр. Я відмовилася. Урешті вона принесла все, що знайшла, і навіть запропонувала допомогти відвезти речі додому.

– Знаєш, – сказала вона, коли ми прощалися, – я досі не можу повірити, що ти стоїш переді мною.

– А я досі не можу повірити, що мій гардероб встиг побувати в такої кількості людей.

Вона нарешті засміялася.

Найбільше мене чекала племінниця Андрія. Вона забрала мою косметичку, кілька сумок, шарфи, ремені й коробку з прикрасами. Я вирішила навідатися до неї останньою, бо знала: молодь найчастіше не любить повертати те, до чого вже звикла.

Двері відчинила дівчина, яку я спочатку навіть не впізнала. Вона побачила мене, широко розплющила очі й прошепотіла:

– Тітко Зоє?

– Привіт, красуне!

Вона відступила й покликала маму.

– Мамо! Іди сюди!

– Що сталося? – долинуло з кімнати.

– Тітка Зоя!

За хвилину в коридорі з’явилася її мама. Вона дивилася на мене так, наче побачила людину з телевізора.

– Господи, Зоя! Та невже?

– Невже. А ви думали, що я не зайду?

Племінниця тим часом стояла біля дверей своєї кімнати й непомітно намагалася прикрити її.

– Що там у тебе? – запитала я.

– Нічого.

– Тоді покажи.

Вона відчинила двері. На кріслі лежала моя сумка, на полиці стояла косметичка, а в шафі висіли мої шарфи.

– Ого! – сказала я. – Ти тут уже облаштувалася.

– Тітко, я не знала, що ти повернешся!

– Знаю. Але тепер я повернулася, тож давай знайомити мене з моїми речами.

Вона віддала сумку, шарфи, ремені й коробку з прикрасами. Коли я перевірила вміст коробки, виявилося, що бракує кількох сережок.

– Вони в мене! – швидко сказала племінниця. – Я їх тільки приміряла.

– Тоді принеси.

Вона принесла сережки з кімнати й поклала мені на долоню.

– Тітко, а можна я хоч один шарф залишу?

– Ні.

– Навіть маленький?

– Навіть маленький.

– Ти зовсім не змінилася, – сказала вона й засміялася.

Коли я повернулася додому, Андрій уже чекав на мене з чаєм. На столі лежав список родичів і речей, які ще треба було забрати.

– Ну що? – запитав він. – Усі живі?

– Усі. І всі дуже здивовані, що я теж.

Він засміявся, але одразу став серйозним.

– Зоє, я розумію, що винен. Я мав почекати, а не роздавати твої речі.

– Так. Але тепер давай повернемо все, що залишилося.

Наступні кілька днів ми їздили від одних родичів до інших. Дехто повертав речі без суперечок, дехто довго пояснював, що вже звик до них, а одна тітка навіть образилася, коли я попросила віддати моє намисто.

– Я його вже на свято приготувала! – заявила вона.

– То приготуйте своє, – відповіла я.

– Але твоє краще!

– Саме тому я його й хочу.

Найкумедніше було те, що родичі поступово почали передавати одне одному новину: Зоя повернулася і збирає свої речі. Дехто телефонував Андрієві й питав, чи не можна залишити щось собі. Інші просили мене не приїжджати без попередження, бо їм треба було підготувати речі.

Я відповідала, що попереджати більше не буду. Після такого сюрпризу хай уже звикають до моїх несподіваних візитів.
Через тиждень моя шафа знову була майже повною. Я розклала сукні, повісила пальта, поставила на полицю сумки й розмістила прикраси в коробках. Деяких дрібниць так і не знайшлося, але основне повернулося додому.

Андрій усміхнувся й обійняв мене.

А наступного ранку я знайшла в телефоні повідомлення від свекрухи: «Зоєчко, я забула сказати, що в мене ще твій зелений шарф. Можна я поки залишу?»

Я відповіла: «Мамо, звичайно. Тільки тепер уже я сама вирішуватиму, кому й що позичати».

І вперше за довгий час у нашій родині всі точно знали: господиня повернулася. А разом із нею повернувся й порядок у шафі.