Олена дістала з духовки пательню з пирогом і по кухні поплив аромат рибки. Все як Вітя любить. На плиті свіжий борщик, на деко рибний пиріг. Залишилося лише компот доварити. Але то справа хвилинки, його вже доварить коли чоловік увійде до дім.

Дівчина накрила пиріг білим рушником, щоб не охолов, і підійшла до вікна. Їхній приватний будинок знаходився десь посередині вулиці, а навпроти виднілася автобусна зупинка, до якої ось-ось мав під’їхати автобус з чоловіком.

Олена не бачила Віктора три місяці. Три місяці на роботі, три місяці вдома. І з яким же нетерпінням Олена на нього чекала! Та й свій будиночок – це не квартира. Він завжди потребує чоловічих рук.

Будинок належав Оленці. Коли вони одружилися з Вітею п’ять років тому, він мав квартиру. Молодята порадилися і вирішили, що в просторому приватному будинку їм буде краще. Квартиру свою Віктор продав. На ці гроші намагався зайнятися бізнесом, але щось не вдалось. Бізнес у нього прогорів, і ось уже три роки чоловік їздить на роботу у гори на три місяці поспіль.

Гроші чоловік привозить непогані, але аж надто важко двадцятивосьмирічній Олені поратися одній цілих три місяці. За цей час вона встигала вже й забути, що вона заміжня.

Дітей вони не мали. Віктор не хотів. Точніше, не те, що не хотів, просто вважав, що поки що не час.

– От поїду на три місяці, як ти будеш одна з дитиною? Давай трохи підзаробимо. Я знайду роботу у місті. Тоді і про дітей можна подумати.

Однак заробити ніяк не виходило. Хоч і привозив Вітя гроші, завжди були необхідні витрати. Ось навіть зараз, мабуть, дах протікає і в дощову погоду в одній із спалень з’явилася на стелі гидка мокра пляма, що налякала Олену і змусила поставити під нею тазик. Тазик ставав у пригоді щоразу, коли йшов дощ. Води в нього набігало чимало.

Вітя вже знав про цю проблему, бо вони з дружиною зідзвонювалися регулярно і обіцяв одразу, як приїде, зайнятися дахом. А ця справа не дешева, Олена це розуміла.

Чоловік у неї добрий – хазяйновитий, люблячий. Дзвонить щовечора, турбується про неї. Олена чоловіка кохала. Щоразу на день його приїзду брала на роботі вихідний. Готувала всякі смаколики і чекала біля вікна.

Поїзд чоловіка прибув ще кілька годин тому, а зараз уже має під’їхати автобус, яким Віктор добирався до дому. Та ось він! Серце Олени тьохнуло. Вона побачила чоловіка із величезною дорожньою сумкою.

Зазвичай, коли автобус від’їжджав, Віктор щасливо махав рукою у бік свого дому, чудово знаючи, що його дружина чекає біля вікна. На цей раз все було не як завжди. Вітя був не один. На руках у чоловіка була дитина. Здається, хлопчик. Зовсім маленький. Вік дитини Олена визначити не могла, тому що з дітьми справу мала рідко. Віктор був похмурий і не помахав рукою.

Та й руки в нього були зайняті. В одній руці сумка, в іншій дитина.

Чоловік пішов до пішохідного переходу, а Олена завмерла здивовано. Чий малюк? Когось із роботи? Тоді чому Віктор несе хлопчика до них додому? Та й взагалі хто міг довірити такого маленького хлопчика Віті, який про дітей нічого не знає?

Віктор увійшов до будинку, кинув сумку і опустив на підлогу хлопчика. Дитина пригорнулася до його ніг, злякано дивлячись великими очима на Олену.. Було видно, що малюк розгублений, як і Олена. Вона не кинулася до чоловіка, як завжди, а застигла в коридорі.

– Оленко, не хочеш обійняти чоловіка після довгої розлуки? – Протягнув до неї руки Вітя.

Але в його очах не було й тіні гумору. Намагаючись не зачепити хлопчика Олена, обійняла чоловіка і навіть відповіла на його поцілунок. Але їй дуже не терпілося про все розпитати:

– Вітю, а чий це хлопчик? Що відбувається?

Віктор важко зітхнув, обійшов дружину, тримаючи за руку малюка.

– Толику, ходімо, я тобі щось покажу. Давай знімемо черевики і зайдемо до кімнати.

Віктор відвів хлопчика в спальню, посадив на ліжко і засунув у руки макет літака, яким зазвичай так дорожив, і навіть пилюку з нього велів змітати обережно. Вже по цьому дівчина зрозуміла, що трапилося щось серйозне.

– Ти посидь поки тут, а нам з тіткою Оленою поговорити треба.

Чоловік прикрив двері до спальні.

– Нагодуєш мене? – Невесело посміхнувся він.

– Так, звичайно, ходімо, – ніби отямившись запитала Олена.

Вона налила чоловікові гарячого борщу, нарізала пиріг, а сама сіла за стіл навпроти чоловіка, з тривогою чекаючи, що він їй скаже.

Віктор їв борщ, не підводячи очей. Було видно, що чоловік не знає, як розпочати розмову.

– Це мій син, – несподівано випалив. – Цей хлопчик – мій син!

Олена тихенько охнула, і серце її забилося часто-часто. Найбільше у світі дівчині хотілося, щоб чоловік усміхнувся і сказав, що жартує. Проте на обличчі Віктора не було й сліду посмішки.

– Так Вийшло, люба! – з запалом схопив він її за руку. – Розумієш, три місяці для чоловіка – це дуже багато. Закрутилось у нас там якось. Було це всього кілька разів, а вона…, ну ти розумієш.

– То значить?!! – висмикнула свою руку Олена. – Мені ти казав, що для дітей зарано, а сам сина маєш?

Голос дівчини тремтів.

– Ти думаєш, я хотів, щоб так вийшло? – продовжував виправдовуватися Віктор. – Вона не сказала мені нічого. Просто поставила перед фактом. А те, що це мій син, я сумнівів не маю. Та й схожий на мене. Ти не помітила?

Ні, Олена подібності не помітила. Вона не встигла розгледіти хлопчика, а зараз ця дитина стала неї свідченням невірності чоловіка. І чогось у цій ситуації дівчина все одно не могла зрозуміти.

– Сюди ти його навіщо привів? Де його мати?

– Немає її більше, а я його батьком офіційно був записаний. Не було вже як відпиратися, довелося забрати.

– І що тепер? – одними губами, ледь чутно спитала Олена.

– Не знаю. Як вирішиш. Виженеш – підемо. Тільки знай, я завжди любив лише тебе. Це випадковою сталося. Не стримався, але присягаюся, більше ніколи такого не повториться, якщо ти пробачиш. Вірний тобі буду довіку

Олена дивилася на чоловіка і, незважаючи на те, як їй було погано, вона бачила, що він щиро кається. Вона давно вже звикла жити його приїздами та очікуванням, і не мислила свого життя без нього. Так, вона пробачить йому, але що робити з хлопчиком?

– А що з дитиною? – так само тихо прошепотіла вона. – Що ти плануєш робити з ним?

– Оленко, куди ж я тепер свого сина діну? – Розвів руками чоловік. – Не пробачиш – разом підемо. Пробачиш – доведеться прийняти і його.

А ось це було вже набагато складніше. Практично неможливо! Як можна прийняти сина свого коханого від іншої жінки?

Олена мовчки встала і мовчки вийшла з дому. Їй потрібно було побути на самоті. Вона бродила вулицями до пізньої ночі. Голова йшла обертом і в ній снували різні думки. Але в глибині душі Олена вже знала, як вчинить. Вона не уявляла свого життя без чоловіка. Доведеться змиритися та звикнути до хлопчика.

Олена повернулася додому пізньої ночі. Віктор давно спав, а на розкладному кріслі лежав маленький хлопчик. На тумбочці горів нічник і в його тьмяному світлі Олена намагалася краще розгледіти малюка. Він був худенький, блідий і спав дуже неспокійно, постійно сіпався. Нелегко було цій дитині. Нещодавно він втратив маму. Олена спробувала викликати в собі жалість до нього, але не виходило.

Толику було два роки. Хлопчик був боязкий і надзвичайно тихий. Олена намагалася не проявляти в його бік негативу. Проте малюк сам, якимось своїм дитячим чуттям відчув його і намагався до Олени не наближатися.

Він увесь час тулився до Віктора, але й той, здавалося, особливої ​​ніжності до хлопчика не відчуває. Чоловік робив необхідне, але не більше. Купав, годував дитину, купив іграшки, мабуть, більше для того, щоб Толик до нього не чіплявся і хлопчику було чим зайнятися.

Перший тиждень Олена не розмовляла ні з чоловіком, ні тим більше з Толиком.

Власним домом бродила як тінь, весь час натикаючись поглядом на неприємного їй чоловічка.

Віктор спочатку був насторожений, підлизувався до Олени, а зрозумівши, що раз вона не вигнала, значить готова пробачити, почав поводитися, як завжди. Зайнявся дахом, ремонтом стелі і ці звичайні стосунки змусили подружжя спілкуватися. Спочатку Олена відповідала одним словом, але до кінця першого місяця майже розмерзлася і, чого вже гріха таїти, вибачила. А на Толика дивитися все одно не могла! Хай Віктор займається ним сам.

Через два місяці у Олени з’явилася тривога. Незабаром чоловік їде на роботу. Цікаво, що він планує робити із хлопчиком? На запитання дружини Віктор здивовано підняв брови.

– Люба, я не зможу взяти його з собою на роботу? Де мені, на твою думку, його залишати, у сторожа? Звісно, ​​він залишиться тут. Я вже вибив йому місце в дитячому садку. Залишилися лише формальності. Відводитимеш вранці і забиратимеш увечері. Побачивши, як дружина заперечливо хитає головою, Віктор поспішив продовжити.

– Я ж не змушую тебе його любити. Бачу, що тобі це неможливо. Забереш із садка, погодуєш, і нехай собі копирсається у своїх іграшках. Толик у нас цілком самостійний. Він не завдасть собі клопоту.

“Самостійний” Толик, моргаючи своїми великими світлими очима, виглянув із кімнати і Олена зрозуміла, що хлопчик усе чув. Втім, що він там зрозумів? Що може розуміти дворічна дитина?

Мабуть, дворічна дитина розуміла більше, ніж думала Олена. Після того, як Віктор поїхав, Толик став зовсім відсторонений. Вранці хлопчик старанно одягався в садок, не просячи ні про що тітку Олену. Мовчки вона відводила його туди, мовчки забирала, мовчки годувала вечерею.

Поки одного разу після садка Толик не відсунув від себе тарілку і не пробурмотів, що не хоче їсти, і не пішов у виділену для нього кімнату. В кімнаті було тихо, і двері були відчинені. Іноді, проходячи повз, Олена заглядала туди. Хлопчик не грався з паровозиком, не будував нічого з кубиків. Він тихо лежав на дивані із заплющеними очима. Спочатку Олена думала, що Толик просто втомився, але вкотре, пробігаючи повз відкриті двері, звернула увагу, що обличчя хлопчика яскраво-червоного кольору.

Толик був світлошкірий, бліденький, і це почервоніння кинулась Олені в очі.

Неохоче вона увійшла до кімнати і майже гидливо піднесла руку до чола Толика. Доторкнутися не встигла, як відчула сильний жар. Олена злякалася, схопила хлопчика за плечі, потрясла. Толик довго не прокидався, а коли розплющив очі, вони були каламутними. Сама дитина була млявою, загальмованою.

– Толику, ти що, захворів? – присіла навпочіпки перед диваном Олена. – Тобі погано? Давно ти погано почуваєшся?

– Давно. Болить тут і тут, – хлопчик показав на голову та горло.

Толик відповідав невиразно і здавалося, що він ось-ось знепритомніє. Жінка кинулася до аптечки і поставила Толику градусник і не чекаючи, що він покаже, почала викликати швидку. Все й так було зрозуміло. Дитина просто палала.

Швидка довго не їхала. За цей час Олена встигла побачити на градуснику цифру 40, а Толик знову заснув.

Дівчина дала йому сироп і бігала від віконця до віконця, виглядаючи швидку.

“Толику, Толику, ну як так? Ти давно почувався недобре і мовчав, не скаржився. Терпів, а все тому, що боїшся злу тітку. Ти такий тихий, такий гарний хлопчик! Ось у чому ти винен переді мною?”

– Ой, мамо, треба у стаціонар, він же у вас хрипить, – насупилась фельдшер, прослухавши Толика.

Олена кинулася кутати хлопчика, взяла на руки і побігла в швидку. У лікарні вона довго пояснювала, ким доводиться їй ця дитина.

– Це син мого чоловіка, а я перебуваю в процесі усиновлення. Незабаром я стану його мамою.

Сказавши це, Олена збиралася збрехати, але раптом зрозуміла, що вона насправді так зробить. За один вечір величезна кірка льоду, що вкривала її серце, розтанула. Розтанула без сліду від тепла цих гарячих ручок, що обвивали її шию, доки вона везла Толика у швидкій.

У стаціонарі вони пролежали два тижні, і Олена, мабуть, була найнеспокійнішою матусею у відділенні. Тряслася над хлопчиком, міряла йому температуру мало не щогодини і піднімала на вуха весь персонал, якщо температура не спадала. Нагородою їй стали захоплені очі Толика та його рученята, коли він тягнувся до “нової” тітки Олени.

Мамою хлопчик назвав її пізніше, коли Віктор повернувся з роботи. Це сталося так природно, але Олена потім проплакала всю ніч. На той час вона всиновила Толика офіційно. Тепер вона знала, що цей хлопчик її син не лише на папері, а й у душі.

Минуло півтора роки, і Толика вже не впізнати. Тепер це веселий, рухливий хлопчик, який душі не чує у своїй новій матусі.