Я завжди знала, що мій Ігор знайде собі правильну жінку. Він у мене вдався в батька — такий самий спокійний, серйозний, слів на вітер не кидає. Але характер має твердий. На заводі його поважають, уже в двадцять шість головним інженером поставили. Гроші в дім, не п’є, не вештається десь ночами. Золота дитина. Тільки з дівчатами в нього не клеїлося. Все казав: «Мамо, вони зараз усі тільки про нічні клуби та манікюри думають, а мені дружина потрібна, щоб дім тримала».

Я вже й переживати почала. Думаю, невже так і буде сам? А мені ж онуків хочеться, поки сили є. Пропонувала йому з донькою моєї знайомої познайомити, так він як відрізав: «Не смій, я сам розберуся». Ну, я й замовкла.

А потім він привів Христину.

Прийшли вони ввечері, якраз до вечері. Вона така тоненька, світленька, очі до підлоги опустила. Зайшла в хату тихо-тихо, наче боїться підлогу скрипнути.

— Це Христина, — сказав Ігор, знімаючи куртку. — Вона зі мною на заводі працює, на практиці була.

Я одразу помітила, як вона на нього дивиться, очей не зводить.

Кожне слово ловить. Ігор їй каже: «Черевики сюди постав, куртку дай повішу», а вона тільки киває і слухається.

Усміхається так лагідно.

Сіли за стіл. Моя молодша, Вікторія, одразу почала розпитувати. Вона в нас тоді в одинадцятому класі була, характер ще той — все їй треба знати, все їй не так.

— І довго ви вже разом? — спитала Віка, дивлячись на Христину.

— Достатньо, — відповів за неї Ігор. — Думаємо про весілля.

Віка аж виделку поклала:

— Як це? Ви ж місяць знайомі, чи скільки?

— Місяць, — ледь чутно промовила Христина.

— І вже заміж? — Віка хмикнула. — Швидко ви.

— А чого чекати? — Ігор подивився на сестру так, що вона одразу в тарілку вткнулася. — Я знайшов ту, що мені підходить. Христина знає, що таке сім’я. Працювати вона більше не буде, займатиметься домом.

Я тоді аж розцвіла. Ну нарешті! Справжня сім’я буде. Христина тільки піддакувала:

— Так, Ігор каже, що чоловік має забезпечувати, а жінка — вогнище берегти. Я згодна.

Віка щось там буркнула собі під ніс про кар’єру та інститути, але хто її слухав? Батько наш, Микола, тільки мовчки хліб жував. Він у нас такий — якщо в хаті мир, то він і слова не скаже.

Весілля відгуляли скромно, вдома. Ігор сказав, що викидати гроші на ресторани — це дурість, краще на квартиру відкласти. Він у нас економний, кожну копійку відкладав, поки з нами жив. Я йому за це тільки вдячна була — молодець, про майбутнє думає.

Пожили вони в нас трохи, поки Ігор квартиру підшукав. Я не могла натішитися невісткою. Встану вранці — а на кухні вже млинці гарячі. У ванній рушники складені рівненько. Христина і попрасує, і підлогу помиє, і мені допоможе, якщо попрошу. Віка, щоправда, з нею не дуже ладнала.

— Ти як служниця, — казала вона Христині, коли Ігоря не було вдома. — Невже тобі не хочеться кудись вийти, з подругами посидіти?

— Мені вдома добре, — відповідала Христина. — Ігор каже, що пристойній жінці по вулицях вештатися нічого.

Я тоді ще подумала: от молода, а яка розумна. Не те що нинішні дівчата, яким аби тільки гуляти.

Невдовзі Ігор купив двокімнатну квартиру. Оформив на мене, щоб надійніше було. Переїхали вони, і невдовзі з’явився перший онук — Артемко.

Я їздила до них не часто. Вдома у них — як у музеї. Все блищить. Ігор приходить з роботи — вечеря з трьох страв на столі. Дитина чистенька, не вередує. Христина вся в турботах, але завжди усміхнена.

Пам’ятаю, приїхала я якось, а в Артемка якраз зубки різалися, вередував усю ніч. Христина з обличчя спала, очі червоні.

— Ти б прилягла, — кажу їй. — Давай я з малим погуляю, а ти поспи.

— Не можу, Катерино Петрівно, — шепоче вона. — Треба Ігорю сорочки допрасувати, він скоро з заводу прийде. Він не любить, коли я вдень сплю, каже, що це лінощі.

— Ну, він же бачить, що дитина не дає спати, — спробувала я заступитися.

— Він працює, йому відпочинок потрібен. Якось перетерплю.

Я тоді тільки зітхнула. Тяжко, звісно, але ж яка сім’я без терпіння? Нас так само виховували.

Потім Надійка на світ з’явилася. Різниця між дітьми маленька, півтора року всього. Стало Христині важче, це було видно. Вона зовсім схудла, одні очі на обличчі лишилися. Віка іноді до неї заходила, допомагала, але потім поверталася до нас і все сердилася.

— Мамо, ви бачили, яка вона загнана? — кричала Віка. — Ігор навіть тарілку за собою не помиє. Сидить, чекає, поки вона йому все піднесе, а вона з двома малими розривається.

— То чоловіча справа — заробляти, — відповідала я доньці. — Ігор втомлюється на заводі. А вона вдома, може десь хвилинку знайти.

Віка тільки руками махала. Вона в нас тоді вже в інституті вчилася, на юриста, наслухалася там усякого про права жінок.

Коли Ігор сказав, що вони чекають на третю дитину, я навіть розгубилася трохи.

— Сину, — кажу, — а чи не зарано? Надійці ще й двох немає.

— Велика сім’я — це міцний тил. Христина впорається, вона в мене молодчинка. Раніше по десятеро було і нічого.

Вечеряли ми тоді всі разом у нас. Віка почула це і аж затремтіла.

— Ти про неї подумав, Ігоре? Вона ж ледь на ногах стоїть. Ти їй хоч раз допоміг? Хоч раз вночі до дитини встав?

— Не твоє діло, — обірвав її син.

Микола, як завжди, мовчав. Тільки подивився на Ігоря якось дивно, але нічого не сказав.

Ось у нас вже третій онук — Павлик. Христина після пологів зовсім змінилася. Перестала говорити майже. Приїжджаю до них — вона ходить як тінь. Очі скляні, дивиться кудись крізь мене. В хаті вже не так чисто було, десь іграшки розкидані, десь пил.

Якось застала я таку картину: Христина сидить на кухні, тримає малого на руках, а самій голова на груди падає — засинає на ходу. Тут заходить Ігор.

— Чому підлога не мита? — питає з порога. — Я ж казав, що в четвер треба вікна протерти.

Христина підхопилася, виправдовуватися почала:

— Малий не спав, Ігорю, я тільки от сіла…

— Мені твої виправдання не потрібні. Вдома має бути порядок. Ти цілий день тут сидиш, я тебе забезпечую, то хоч елементарне зроби.

Я хотіла була щось сказати, але Ігор так на мене глянув, що я промовчала. Син же, не хотіла перед дружиною його авторитет підривати.

А за тиждень сталося те, чого ніхто не чекав.

Мені зателефонував Ігор увечері. Голос такий, ніби він не розуміє, де знаходиться.

— Мамо, приїжджай. Христини немає.

Я примчала. В квартирі діти плачуть — Артемко з Надійкою на підлозі сидять, Павлик у ліжечку заходиться. Сусідка, баба Марія, біля них крутиться, за голову тримається.

— Що сталося? — питаю.

Ігор стоїть посеред кухні, в руках папірець тримає.

— Вона пішла, — каже. — Попросила сусідку на годину зайти, мовляв, у магазин треба. І зникла.

Я взяла ту записку. Там всього кілька речень: «Я так більше не можу. Пробач, я не впоралася. Не шукай мене, не повернуся».

Ми спочатку думали — може, до батьків своїх поїхала? Вона ж у нас із села під Житомиром. Ігор поїхав туди наступного дня. Повернувся чорніший за ніч.

— Немає її там. Батьки кажуть, не бачили.

Я цього зрозуміти не можу. Ну як так? Троє дітей! Маленькі зовсім. Павлику тільки пів року виповнилося. Як у матері серце не розірвалося їх лишити?

Ну, було важко, я розумію. Ну, Ігор вимогливий, але ж він чоловік, він для них старався. Гроші завжди були, дах над головою був. Якщо щось не влаштовувало — чому не сказати? Чому не поговорити? Ми б допомогли, я б частіше приїжджала. А так — взяти і втекти?

Тиждень я сиділа з малими у Ігоря. Але куди мені? В мене тиск, спина нікудишня. Микола вдома сам, теж треба доглянути. Я за цей тиждень так вимоталася, що ледь жива була. Віка не хоче за дітьми глядіти, каже, що попереджала нас, але її ніхто не слухав.

— Я бачила, як вона зникала по частинах у цій квартирі. Я бачила, як вона боялася дихнути без твого дозволу. І замість того, щоб найняти няню чи допомогти їй, ти тільки вимагав чистих підлог.

— Віко, доню, — я спробувала її втихомирити. — Це ж племінники твої. Ну хто про них подбає? Ігор знайде собі нову дружину колись, тоді ти повернешся до свого життя…

— Не знайде він нікого, — відрізала Віка. — Хіба таку ж саму нещасну дівчинку, яка ще не знає, що її чекає.

Вона встала і пішла. Того ж вечора зібрала речі і з’їхала від нас. Навіть адреси нової не залишила спочатку.

Микола, мій чоловік, тоді вперше за багато років голос подав. Подивився на Ігоря і сказав:

— Дотиснув ти їх, сину. Обох дотиснув.

Я дивлюся на них і серце крається. Але все одно в голові не вкладається: як Христина могла? Все ж було добре. Слухняна була, спокійна. Ну, сварив її чоловік іноді — так усіх сварять. Ну, втомлювалася — так усі втомлюються.

Невже ця «свобода» чи що вона там шукала, дорожча за власних дітей?

Ігор тепер про неї і чути не хоче. Каже: «Не існує її для нас». А я іноді дивлюся на її фотографію, що в альбомі лишилася, і все питаю: «Христино, ну що ж тобі не вистачало?»

Тільки фотографія мовчить. І діти ростуть без матері. А Віка з нами так і не розмовляє. Подзвонить батькові раз на місяць, спитає про здоров’я і все. З Ігорем взагалі не спілкується. Розвалилася сім’я, як картковий будинок. І все через те, що одна жінка вирішила, що їй заважко бути дружиною і матір’ю.