— Знову? — Степан Петрович важко опустився на табурет, що скрипнув під його вагою. — Маріє, ну скільки можна? Спершу діти, потім онуки, тепер уже й правнучку тулять. Ми що, безкоштовний дитсадок? Чи в нас на лобі написано, що нам спокій не потрібен?

Марія Іванівна не поспішаючи розставляла чашки на столі. Вона знала цю інтонацію — суміш утоми та старечого бажання побурчати, яке стало для Степана чимось на кшталт ранкової гімнастики.

— Працюють усі, Степане. Ти ж знаєш. У Вікторії на роботі звіт, зять у відрядженні. Куди їм малу діти?

— Куди завгодно! — відрізав він. — Ми своє відняньчили. Я думав, на пенсії хоч газету спокійно дочитаю, чи в гараж сходжу без того, щоб мені на п’яти наступали. А тут — на тобі. Знову «виручайте».

Марія зупинилася, сперлася руками на край столу і пильно подивилася на чоловіка.

— А ти хотів би, щоб було як у Сергія з п’ятого поверху? — тихо запитала вона. — Пам’ятаєш його? Тиша в квартирі ідеальна. Ніхто не дзвонить, ніхто пороги не оббиває. Тільки жіночка із соціальної служби двічі на тиждень заходить, продукти приносить і сміття виносить. Хочеш так?

Степан Петрович промовчав. Він відвів погляд у вікно, де на підвіконні дрімав старий облізлий кактус. Слова дружини влучили в ціль, але визнавати це він не поспішав. Натомість думки мимоволі поповзли назад, у ті часи, про які він намагався не згадувати.

Він згадав їхню молодість, постійна нестача грошей і вічні докори Марії: «Де зарплата? Чому знову затримка? Дітям взуття треба, а ти…» Тоді йому здавалося, що стіни квартири стискаються, а побут душив його, як занадто тісний комірець сорочки. Він серйозно збирався піти. Навіть сумку почав складати, поки вона була на зміні в лікарні. Стояв тоді в коридорі, дивився на свої старі черевики й думав: «Піду — і буде воля. Сам собі господар».

Але не пішов. Щось втримало — чи то дитячий сміх із кімнати, чи то страх тієї самої порожнечі, про яку зараз нагадала Марія.

— Чого мовчиш? — вивела його з думок дружина. — Ноги знову крутить?

— Прихопило зранку, — буркнув Степан. — Поки до кухні дійшов, тричі зупинявся. Яка мені ще правнучка? Я сам ледь соваюся.

— Нічого, розходишся. Рух — це життя, сам казав.

Дзвінок у двері пролунав різко. Степан Петрович нехотя підвівся, потираючи поперек. У коридорі почулася метушня, швидкий голос онуки Оксани та дитяче сопіння.

— Дідусю, бабусю, вибачте! — Оксана заскочила в одній туфлі, намагаючись другою поцілити в п’яту. — Мала трохи кашляє, у садочок не пустять. Я ввечері заберу, чесно. Петро теж на зміні. Все, я побігла! Юля в коридорі, рюкзак там само.

Двері захляснулися. Степан залишився стояти посеред вузького коридору. Маленька Юля, закутана в рожеву куртку, мовчки дивилася на нього знизу вгору. У руках вона стискала затертого рожевого зайця.

— Ну, привіт, — сказав Степан, намагаючись надати голосу суворості, яка кудись зникла.

— Привіт, діду, — шмигнула носом мала. — У тебе знову коліна скриплять?

— Скриплять, Юлю. Як старі двері. Проходь уже.

Марія Іванівна вже господарювала на кухні.

— Роздягайся, сонечко. Зараз чай питимемо з малиновим варенням. Степане, допоможи дитині з чобітьми, бачиш же — замок заїло.

Степан Петрович крекчучи нахилився. Пальці слухалися погано, але він терпляче порався із застібкою.

— А тато сказав, що ти знаєш, де лежить справжня залізниця, — раптом видала Юля.

— Яка ще залізниця? — здивувався Степан.

— Ну, та, стара. З вагончиками. Він казав, вона на антресолях.

Степан випрямився, відчувши, як у спині щось неприємно клацнуло. Він зовсім забув про ту іграшку. Купував її ще сину, Ігорю, колись на день народження. Потім онуки нею гралися, а тепер от…

— Лежить. Куди вона дінеться, — сказав він спокійніше. — Але треба спершу поїсти.

День минав повільно, але не так важко, як Степан очікував. Поки Марія поралася з обідом, він таки дістав ту кляту коробку. Довелося ставати на драбину, що було справжнім випробуванням для його суглобів. Юля стояла знизу, затамувавши подих.

— Обережно, діду, не впади, — серйозно попередила вона.

— Не впаду, не бійся. Тримай.

Вони розклали рейки прямо на килимі у вітальні. Колії були припалі пилом, металеві контакти потемніли від часу.

Степан дістав стару ганчірку, змочив її спиртом і почав методично протирати кожен сегмент. Юля допомагала, старанно витираючи пластикові шпали.

— А чому поїзд не їде? — запитала вона, коли коло було замкнене.

— Бо живлення треба. Ось тут блок, бачиш? Треба в розетку. І колеса почистити, бо іскритиме.

Він захопився. Забув про газету, про біль у плечі, навіть про те, що хотів поскаржитися на високий тиск. Його великі, вузлуваті пальці з несподіваною вправністю лагодили дрібні деталі.

Марія Іванівна заглянула в кімнату, тримаючи в руках рушник.

— Обідати йдіть. Залізниця почекає.

— Зараз, Маріє. Тут контакт відійшов, треба підігнути, — відмахнувся Степан.

— От бачиш, — усміхнулася вона. — А казав — спокою хочеш.

За обідом Юля була незвично тихою. Вона повільно їла суп, поглядаючи то на діда, то на бабусю.

— Бабусю, а чому в тебе руки такі сині? — раптом запитала вона, дивлячись на вени на кистях Марії.

— Старі вже руки, Юлю. Багато працювали, — відповіла Марія, ховаючи долоні під стіл. Вона сьогодні справді почувалася не дуже, серце якось дивно тріпотіло, але Степану вона про це не казала. Не хотіла зайвих хвилювань.

— Я виросту і зроблю вам нові руки. І ноги теж, щоб не боліли, — цілком серйозно пообіцяла дитина.

Степан Петрович хмикнув у вуса.

— Ти краще їж добре, «винахідниця».

Після обіду Марія лягла на диван, накрившись пледом.

— Степане, посидь із нею, я приляжу на пів години. Щось голова обертом.

— Спи, спи, — м’яко сказав він. — Ми з Юлею депо будуватимемо.

Він сидів на підлозі поруч із правнучкою, дивлячись, як маленький синій локомотив нарешті зрушив з місця і, тихо гудучи, покотився колом. Юля сміялася, плескаючи в долоні. Степан дивився на її світле волосся і раптом відчув дивну вдячність за те, що він зараз тут, а не в тиші самотньої квартири.

Вечір настав непомітно. Юля почала позіхати, притулившись до дідового плеча. Вони читали книжку про тварин — стару, ще з відірваною обкладинкою.

Коли приїхала Оксана, в хаті панувала напівтемрява.

— Ой, вибачте, що так пізно! Затримали, — почала вона пошепки. — Як вона? Не дуже вередувала?

— Нормально, — коротко відповів Степан, допомагаючи одягнути сонну дитину. — Завтра теж привозь, якщо треба. Ми все одно вдома.

— Справді? — здивувалася Оксана. — Ви ж зранку начебто не дуже хотіли…

— Менше слухай, що старий дід зранку бурчить, — втрутилася Марія.

Коли за ними зачинилися двері, в квартирі стало незвично пусто. Степан Петрович почав збирати рейки назад у коробку.

— Маріє, ти як? — запитав він, не піднімаючи голови.

— Та нічого, легше стало. Відпочила трохи.

— Ти це… не мовчи, якщо щось болить. А то я все про своє, а ти терпиш.

Марія підійшла до нього, поклала руку на плече.

— Та все добре, Степане. Головне, що ми ще потрібні.

Він підвівся, важко спираючись на коліна.

— Потрібні, — погодився він. — Завтра треба буде батарейки нові купити. У пульті від залізниці сідають. Мала засмутиться, якщо перестане їздити.

— Купимо, — кивнула вона.

Вони пішли на кухню мити посуд. У вікні навпроти світилися вікна сусіднього будинку, і десь там, на п’ятому поверсі, Сергій, напевно, сидів у своїй ідеальній, ніким не порушеній тиші. Степан Петрович вимкнув світло в коридорі й подумав, що завтра зранку він знову побурчить для порядку, але обов’язково купить ті батарейки. Колись згадає їх Юля, як найкращий свій час. І це головне, хіба ні?