Такий побічний продукт, як діти, її якось не хвилював, хіба був аргументом, чому треба батька тримати при хаті.
– Та хто піде на стільки дітей годувати? Де ж ви беретеся на мою голову, – питала нас вона, а ми й не знали, звідки ми бралися, адже бабуся розказувала, що того в капусті, того в моркві…
Нам було образливо, що мама нас звідти брала, але зовсім не любила.
Нас було семеро. Коли тато вже не витримав і пішов світ за очі. Бабуся казала, що він просто поїхав на заробітки і скоро повернеться.
А мати що? Їй і байдуже, що ми робимо та чи їли, їй головне своє щастя жіноче знайти. Мало їй того, що її жінки за волосся тягають, то ще й на нас та слава переходила.
Якось мою старшу сестру Нелю перестріла на вулиці мати її кавалера, то так її чехвостила, що не хоче родичатися з нашою мамою. Тоді Неля зібрала свої речі в хустку і отак з клумком пішла в місто і більше не верталася. Там влаштувалася на завод і інколи приїздила в гарному платті та привозила молодшим іриски.
А мама, замість того аби порадіти за Нелю, говорила мені:
– Тільки ти не надумай отак втекти посеред ночі! Хто дітей буде бавити та біля господарки робити? Ти ж бачиш, що я вже стара та не можу, а ті корови всі соки з мене забирають.
Мені ще й приходилося йти зранку з нею ті колгоспні корови доїти, бо їй руки пухли…
А Неля як приїде, то все мені каже аби їхати до неї:
– Марто, ти ж дев’ятий клас закінчуєш, то й поступай в училище. Хоч житимеш в теплі, а не так як тут.
– А як же менші?, – питала я.
– А що менші? Хай мати вже за голову береться.
Дуже мені хотілося таке саме плаття як у Нелі і таку сумочку гладесеньку, кремового кольору…
І одного дня я так само вночі втекла поступати. Перед тим попередила лиш бабусю, що мене не буде, щоб пригляділа за меншими.
Додому я не хотіла вертатися, навіть, коли склала вступні і мене зарахували. Думала, що мати розізлиться і просто закриє мене в хаті і нікуди не пустить.
Я й року не провчилася, як мати пропала. Пішла через міст до чергового кавалера і більше її ніхто не бачив.
Що мені було робити? Вернулася я, бо ж Неля б ні за які гроші не пішла б уже до нас жити, знаючи краще життя.
– Я вам буду грошима допомагати, – казала вона і своє слово дотримала.
А я отак біля дітей і вік свій прожила.
На стільки дітей ніхто з хлопців і не летів, а я й не мала часу ні гарно одягнутися, бо ж робота в колгоспі і всі ці турботи…
А потім, як вже останню нашу Анну видавала заміж, то вже й їхніх дітей прийшлося няньчити.
Наша старенька хата була домом для них усіх, і хоч я не мала ніяких статків, але, коли вони всі приїздили до мене на свята, то наша хата такими піснями бриніла, що аж люди приходили чужі слухати та дивувалися, що ми й далі такі згуртовані.
Тепер, коли вже літа пролетіли, я думаю, що сама ніколи того жіночого щастя й не зазнала, але ж хіба я не зазнала радості материнства?
Яке ж то щастя, коли тобі несуть цукерку і чекають, що ти поділиш на шість частинок, щоб хоч трішечки засолодити життя, потішити, підтримати…
Фото Ярослава Романюка.