– Просто віддайте мені гроші, – свекруха стояла посеред нашої кухні, руки в боки і гнівно світила очима.

– Мамо, але ми в тебе нічого не позичали, – пробурмотів мій чоловік і глянув на мене питально, я захитала головою, бо так само нічого не позичала в неї.

– А я так не думаю, – і вона почала розповідати таке, що ми за голови вхопилися і тепер не зрозуміло, як з цієї ситуації виходити.

Це не почалося вчора, думаю, що це сталося одразу, як ми тільки одружилися, але так яскраво проявилося тільки тепер, коли вже переходить всі межі.

Отож, я у мами одна і Андрій також одинак. Наші мами ростили нас одні, дали нам освіту і вірили в щасливу долю. Ми зустрілися в інституті, одружилися на останньому курсі.

Весілля було скромне, тільки найближчі родичі в невеличкому кафе. Андрій заробляв на весілля, я також, мами трохи дали і ми так відсвяткували.

Звичайно, що хотілося чогось пишного і по-багатому, але я була щаслива в той день.

Про житло ми не переживали, адже моя бабуся переїхала жити до мами, а ми заселилися в її квартиру і потроху там робили ремонт.

Свекруха мені дуже допомагала з дітьми, вона була кожного дня у нас, адже діти у мене один за другим пішли, то треба було допомоги. Мама моя не помагала й близько так, повірте.

Вона казала, що ще працює, а свекруха й так на пенсії, бо працювала на шкідливому виробництві, то хай помагає.

– Хоч так вам поможе, – ще тоді натякала мама, а я не розуміла про що вона.

І ось минуло п’ятнадцять років, ми давно живемо в більшій квартирі, бабусину продали і купили в новобудові з доплатою. Діти великі, ми працюємо, нарешті стали собі дозволяти і ресторани, і відпочинок, і машину купив Андрій.

Мама моя важко переживала самотність, адже бабусі не стало два роки тому і на цьому грунті вона почала частіше спілкуватися зі свекрухою.

Вони жили недалеко одна від одної, обидві одного віку, приблизно одної долі, з приблизно однаковим набором болячок, спогадів і уподобань.

Я навіть раділа. Думала: ну добре, не буде тих звичних історій, коли одна мама мовчить, а друга ревнує.

А ми з Андрієм маємо нормальний дохід, тому й помагаємо мамам, хто що потребує.

Але в якийсь момент допомога перестала бути просто допомогою.

Вона стала темою для порівняння.

— А що тобі діти купили?

— А мені ось таке.

— А мені — ось це зробили.

Спочатку це звучало між іншим. Потім — із легкою ноткою змагання. А згодом — уже відкрито.

Якось моя мама прийшла без попередження. Сіла на диван, узяла перший-ліпший журнал і почала ним обмахуватися, ніби їй раптом стало душно.

— Скажи мені чесно, — почала вона, — це нормально?

Я поставила чайник і зітхнула.

— Що саме, мамо?

— Те, що якби не я, ви б і половини того не мали, що маєте.

Я обернулася до неї.

— Мамо, давай без цього.

— Ні, ти послухай. Сваха що зробила? Що? А ти її балуєш. Постійно.

— Мамо, Андрій учора заїхав до неї і привіз продукти.

— Ні, ви їй пральну машину купили!

— А, ти про це. Вона й неї поламалася і довелося купити.

— А мені?

— Що тобі? Твоя пральна машинка цілком робоча.

— Зате холодильник набирає льоду і майстер сказав поміняти. То коли мені чекати?, – мама зовсім не просила. А вимагала.

— Я поговорю з Андрієм, – відказала я.

Звичайно, що мама через місяць вже хвалилася свасі новим холодильником, а ми з чоловіком почали згадувати слово «економія».

Подарунки їм треба було дарувати рівноцінні, але не однакові, бо кожна з них вважала, що зробила більше для нашої родини, але так і бути, хай будуть подарунки одної вартості.

Мама вважала, що вона нам подарувала квартиру, а свекруха, що вибавила нам дітей.

І ось дійшло справді до смішного й сумного: мамі потрібна була термінова процедура, доволі вартісна і ми з чоловіком все оплатили. Сума була дуже серйозна, ми не залізли в борги, але кошти, які відкладали на навчання дітей зникли.

Я була рада, що з мамою все гаразд і що вона нарешті перестала мірятися, скільки ще я маю їй віддати доньчиного боргу, бо вона знала про ту суму, яка пішла на лікування.

І ось тепер свекруха стоїть посеред нашого дому і вимагає такої ж суми, бо мама моя їй все розказала.

– Значить, права твоя теща. Ви її більше цінуєте, ніж мене. Я вам стільки добра зробила, не висиплялася готувала, прала і варила, поки ви на роботі були, а я дітей зі школи, з садка, чи їла чи ні, але бігала до вас. То я не заслужила відпочити на курорті за такі гроші?

– Мамо, але ми не маємо тепер ні копійки лишньої. Всі заощадження пішли, – розводив руками чоловік.

– Ти так матері кажеш? Ну-ну, – і вона ображено пішла геть.

Ми довго сиділи на кухні і мовчали.

– Я не бачу ніякого виходу з цієї ситуації, – сказав він.

– А я бачу, але я хочу аби на цьому все й скінчилося, – сказала я.

Так, ми взяли позику. Десь глибоко в душі я надіялася, що свекруха відмовиться, адже вона знає звідки гроші, бо я їй в очі сказала.

– Ми позичаємося аби віддати вам «борг», але більше ми вам нічого не винні.

І вона й оком не змигнула, взяла їх! Не подумала. Як ми їх віддамо, ні, раденька побігла купляти собі путівку на море.

Я й своїй мамі все висказала, сказала, що нічого їй не винна, що їхнє змагання з свекрухою нас завело в таку ситуацію, а вона наче не до неї.

– Я тут до чого? Я заслужила кожну копійку і та квартира коштувала в три рази більше, тому ти мені ще винна.

В мене нема слів. Як вийти тепер з цієї ситуації – не знаю. Ніколи б не подумала, що материнська любов така дорога.