Олена дуже любила свого сина, пишалася ним. Іноді дивувалася, що цей привабливий чоловік двадцяти чотирьох років – її власний син. Як непомітно минув час. Ще зовсім давно він був маленьким. А вже дорослий, у нього є дівчина, можливо, скоро одружиться, матиме власну сім’ю… Вона думала, що готова до цього, прийме будь-який його вибір, аби син був щасливий.

І як же він схожий на неї…

Вона вийшла заміж ще в інституті через велике кохання. Мама відмовляла.

– Куди поспішите? На стипендію жити збираєтеся? Невже рік зачекати не можете? Закінчили б навчання спочатку. А якщо діти? Олено, схаменися, кохання від тебе нікуди не дінеться. Та й твій Василь, ще той скарб…

Олена не слухала й дратувалася на маму. Як вона не розуміє, що без коханого жити неможливо? Звісно, Олена наполягла на своєму, вийшла заміж. Колега на маминій роботі запропонувала молодим маленьку квартиру, що залишилася від її матері. Грошей вона з них не братиме, хай оплачують комуналку, і досить. Які в студентів гроші?

Квартира, звісно, стара, десятки років без ремонту. Зате майже задарма. Олена вважала це вдачею. Вона відмила квартиру, повісила чисті фіранки, які дала мама, накрила потертий диван своїм пледом. Жити можна.

От тільки розчарування в сімейному житті й у чоловікові прийшло надто рано. І як же важко було визнати, що мама, як завжди, мала рацію. Через три місяці Олена дивувалася, як могла так помилятися у чоловікові? Не бачила, чи що,?

Гроші в нього не затримувалися. Відразу купував собі якусь річ чи нові кросівки. Гуляв з друзями допізна, а вранці не міг встати на заняття. Його зовсім не турбувало, що вони з дружиною їстимуть? На які гроші вона купить продукти?

Олена терпіла, нічого не розповідала мамі. Але та й так усе відчувала й бачила. Намагалася допомогти донці, давала гроші, приносила продукти.

Останнім часом Василь усе частіше став запрошувати до себе друзів. У нього ж своя квартира! Вічно голодні студенти спустошували холодильник, з’їдали все, що приносила мама.

Якось Василь уранці встав, відкрив холодильник і здивувався, що той порожній.

– А де все?

– Твої друзі вчора з’їли, не пам’ятаєш? – сказала Олена.

– І сирники? – уточнив чоловік. Їх навряд чи з’їли.

– І котлети, і сирники, і макарони, навіть кетчуп і лимон. Усе. – Олена розвела руками.

Чоловік закрив холодильник. Поснідав чаєм із зачерствілою скоринкою хліба, що випадково завалялася в хлібниці.

Олена не витримала й виказала йому все, що думає. Якщо йому байдуже до неї, своєї дружини, яка щоразу миє гори посуду й підлогу, то хай би хоч маму поважав. Вона купує їм продукти, приносить готову їжу, а він згодовує її друзям. Хоч один із них дав грошей? Приніс хоча б буханку хліба? Адже більшості з них батьки надсилають із дому гроші, картоплю, закрутки…

Чоловік вибачався, обіцяв, що більше цього не повториться. Але минало кілька днів, наставала п’ятниця, і до них знову сходилися Василеві друзі, спустошуючи холодильник.

– Досить, більше не можу, – сказала Олена, розуміючи, що ставить хрест на своєму сімейному житті.

Друзі в них більше не з’являлися. Але тепер і Василь десь пропадав разом із ними. А останнім часом усе частіше не приходив додому ночувати. Посварившись укотре, почувши від чоловіка, що вона нудна й набридла своїми докорами, Олена зібрала речі й повернулася до мами.

– Як же так? Куди поділося кохання? – плакала вона на маминому плечі.

– Просто ви поспішили, не нагулявся твій Василь, – казала мама, гладячи дочку.

Повернувшись до мами, Олена дізналася, що при надії. Через сварки й переживання вона забувала пити протизаплідні таблетки, пропускала прийоми. Мама вмовляла зробити аборт, поки термін маленький. Казала, що виховувати дитину самій важко.

Але Олена знову не послухала маму, що самій виховувати дитину буде важко і чоловікові нічого не сказала. Їх швидко розлучили. Олена стала матірʼю крихітного Максимка вже після закінчення інституту. Піддавшись нескінченним умовлянням мами, вона все ж подала на аліменти. Він не відмовився, платив, хоч сином ніколи не цікавився й не бачив його.

А Олена душі не чула в синові, обожнювала його, віддавала йому всю себе, всю свою нерозтрачену любов. Про інших чоловіків і чути не хотіла. Рідний батько не захотів знати сина, невже чужий чоловік його любитиме? Мама допомагала, але все частіше вони сварилися через небажання Олени влаштувати своє особисте життя. Їм було тісно втрьох.

Несподівано пощастило з квартирою. Мати Василя записала квартиру на Олену й онука. Мабуть, її гризла совість перед невісткою за свого сина. Олена хотіла відмовитися, але Василь несподівано сам наполіг, щоб вона переїхала в квартиру із сином. Сказав, що все одно їде, коли повернеться — не знає.

Олена переїхала від мами, і вони перестали сваритися.

Вона ще зовсім молода, а в неї дорослий син, закінчив інститут, працює. Зараз молодь рано починає жити самостійно, а Максим не поспішав, не квапився з’їжджати від неї…

Олена так замислилася, поринувши в спогади, що не чула, як із роботи повернувся син.

– Мам! Я вдома, – гучно гукнув він із передпокою. І вона схопилася зі стільця, почала накривати на стіл, поставила на плиту чайник.

Потім сиділа й дивилася на нього, підперши голову рукою.

– Мам, мені треба тобі дещо сказати, – відволік її від роздумів Максим, відсунувши порожню тарілку.

– Щось сталося? – спитала Олена, випроставшись.

– Ні, тобто так. Я одружуюся.

– Чого ти мене лякаєш? Я вже бозна-що подумала. Я рада, синочку, Юля буде хорошою дружиною…

– Я одружуюся не з Юлею. Вона хороша, але я її не люблю, – приголомшив раптом Максим.

– Отакої? А мені здавалося…

– Ми розійшлися, мамо. Я одружуюся з Катею. Вона неймовірна дівчина, така…

Олена слухала сина, бачила, з яким захватом він розповідав про свою нову дівчину, і розуміла, що настав кінець їхньому спокійному життю.

– І давно ти з нею зустрічаєшся? Ти мені не розповідав про неї.

– Уже місяць.

– І після місяця знайомства ти вирішив одружитися? Ти ж її зовсім не знаєш… – спалахнула Олена.

– Я її люблю. Її неможливо не любити. Ми подали заяву до РАЦСу.

Останньою фразою син вразив її остаточно. Усередині Олени здійнялася буря, серце калатало. А вона ж думала, що до всього готова. Її син, її хлопчик, якого вона обожнювала, виховувала, не спала через нього ночей, заради якого могла перевернути світ, не спитав, не порадився, поставив перед фактом, що одружується. «Так, спокійно. Дихай», — умовляла вона себе, хапаючи ротом повітря.

Пригадався один випадок. Вони йшли з дитсадка. Максим упав, спіткнувшись об камінь й гірко заплакав, більше від образи. Олена заспокоювала його, а потім штовхнула камінь.

– Ось тобі. Чого розлігся на дорозі? Через тебе мій синочок плаче.

Удома вона промила сину коліна, обережно змащувала й дула, щоб не так пекло. Це ж було зовсім недавно. А тепер він каже, що одружується. І їй захотілося цю Катю, як той камінь, прибрати з дороги.

– І коли ти познайомиш мене з нею? – спитала вона, намагаючись не видати свого стану.

– Завтра. Ти нічого не готуй, тільки чай. Гаразд?

– А з її батьками ти вже познайомився? – у свою чергу спитала Олена.

– Вони далеко. Ми вирішили, що весілля влаштовувати не будемо, просто розпишемося.

– А де вона живе? – задала чергове запитання Олена.

– Поки навчалася в інституті, жила в гуртожитку. Тепер винаймає квартиру. Усе, мам, вона прийде, і ти сама її про все розпитаєш. Вона тобі обов’язково сподобається. Я піду, мені треба трохи попрацювати.

Син пішов до своєї кімнати, а Олена мила посуд і умовляла себе, що могло бути й гірше.

Наступного дня вона все ж спекла курку в духовці, приготувала салат, купила торт до чаю, прибрала в квартирі й навіть зробила собі зачіску. Син пішов за нареченою.

– Мам, ми прийшли! – гукнув він із передпокою.

Поряд із Максимом Олена побачила тендітну дівчину з обличчям, наче в ляльки. Свій страх вона намагалася приховати. Вона була в тонкій обтислій водолазці кремового кольору й просторих білих штанах. Скільки їй? Максимум двадцять два. У такому віці дівчата носять інший одяг, фарбують волосся в рожевий колір і не роблять зачісок. А волосся Каті було гладко зачесане назад і зібране в хитромудрий пучок на потилиці. «Спеціально так вирядилася, щоб мені сподобатися», – вирішила Олена й запросила молодих до кімнати.

Катя розповіла, що батько будівельник, мама працює вчителькою. Звичайна середньостатистична сім’я. Сама Катя після інституту офіційно не працювала, вела блог в інтернеті.

Син не зводив із неї очей, ловив кожне її слово. Олена бачила, що, попри свою тендітність, ця Катя знала, чого хоче, усвідомлювала, у чому її сила, і вміло цим користувалася. Максим потрапив під її вплив, і вона крутить ним, як хоче. Стало неспокійно за сина. Вона виховувала його, ночей не спала, а він дістанеться цій Каті, і все робитиме заради неї. Олена намагалася заспокоїтися. Це в ній говорять ревнощі, суто жіночі, материнські ревнощі. Усе буде добре.

– А який інститут ви закінчили, Катю?

– Університет, філологічний факультет, – трохи скривившись, відповіла вона.

– Непогано. І що, за вашу роботу в інтернеті платять?

– Платять, мам. Ми підемо, нам пора. У Каті ввечері ефір, – відповів за Катю Максим.

– Як? А чай? А торт? – розгубилася Олена.

– Я ж попереджав, що нічого не треба готувати, – син примирливо чмокнув Олену в щоку.

Вони пішли, а Олена відрізала собі шматок торта й з’їла, ковтаючи його разом зі сльозами. Потім зателефонувала матері й поскаржилася.

– Згадай себе. Я теж умовляла тебе не поспішити із заміжжям. Хіба ти мене слухала? Людина не вчиться на чужих помилках, а робить свої. Або змирися, або втратиш сина. Заспокойся.

– Отак завжди. Замість того, щоб підтримати, заспокоїти, ти тішишся, – розізлилася на маму Олена й кинула слухавку.

А через два дні син пішов жити до Каті. Олена намагалася відмовити, але де там. Кохання ж. Він не може без неї жити…

– А я тобі казала, що залишишся сама. Треба було влаштовувати своє особисте життя. Ніколи мене не слухала… – сипала мама словами.

Через три тижні син прийшов до неї пом’ятий, осунувся.

– Як ви? У вас усе гаразд? – занепокоїлася Олена.

– Так, мам. Усе добре. Просто в Каті зйомка, не став їй заважати, вирішив тебе відвідати.

– І правильно. Вечеряти будеш? Зараз я тебе нагодую. А то осунувся, схуд.

Наче відчувала, зробила пюре, насмажила котлет. Олена дивилася, як він жадібно їсть. Як же вона за ним скучила! Потім склала їжу в кілька контейнерів і віддала сину з собою.

Відтоді Максим часто заходив до неї на вечерю, додому не поспішав. Олена відчувала, що в молодих не все гаразд, але не лізла з розпитуваннями. Безглуздо, не розповість. Увесь у неї, такий же впертий.

Одного разу вона не витримала й вирішила відвідати молодих. Двері відчинила Катя.

– А Максим ще не прийшов, – сказала вона.

– Я зачекаю його, можна?

Катя знизала плечима й пішла до кімнати. Була вона гладко зачесана, одягнена в щось простірне й безформенне, що підкреслювало її тендітність.

Олена пройшла на кухню. У раковині лежала гора брудного посуду, у квартирі не прибрано, всюди валяються речі. Катя сиділа за комп’ютером, навіть чаю не запропонувала. Олена вимила посуд, залишила продукти й пішла.

Знов стало образливо за сина. Катя зайнята виключно собою, вечерю не готує, не прибирає. А що їсть її син?

Бідолашний хлопчик. А втім, чому бідний? Це його усвідомлений вибір.

Одного разу після вечері Максим запитав:

– Мам, можна я залишуся в тебе?

– Звісно. Ти це тільки на ніч чи?.. – уточнила вона.

– Не знаю. Не можу я так більше жити. Вона спить до обіду, потім фарбується, щось пише, знімає відео. Я втомився сам готувати, прати й ходити в магазин. Мені соромно зізнатися, але Катя нічого не вміє робити. Я ж теж працюю, втомлююся. Мені іноді здається, вона не помічає, що мене немає вдома. Я їй не потрібен.

– Бідний мій. – Олена провела по його волоссю, як робила в дитинстві.

До весілля справа так і не дійшла. Син повернувся до мами, ожив, повеселішав. Одного разу вона побачила, як він чепуриться перед дзеркалом.

– Ти куди? До Каті? – спитала вона.

– Ні, ми з Юлею в кіно йдемо, – відповів син.

– І правильно. Вона тобі більше пасує, – зраділа Олена.

– Дякую тобі..

– За що?

– Що не зловтішалася, не лізла з розпитуваннями й порадами. Вибач, що не слухав тебе.

– А з Юлею у вас серйозно? – спитала Олена.

– Так, мам. Із нею спокійно. Ми всюди буваємо, розмовляємо. Із Катєю ми нікуди не ходили, майже не розмовляли, їй ніколи було.

Через пів року справили весілля. Максим запросив батька. Виявляється, вони спілкувалися, а він не казав їй. Василь звісно, не помолодів, але остепенився, одружився.

– Дітей доля не дала. За мої гріхи, мабуть. Дозволиш із онуками бачитися? Не виховував Максима, то хоч із ними душу відведу.

Олена зла не тримала, за стільки років образи вивітрилися. Він усе-таки не оскаржував квартиру, яку його мати записала на Олену. Онучку Максим із Юлею подарували лише через два роки. На вихідних Олена гуляла з коляскою, поки Юля готувала чи прибирала. Одного разу на прогулянці зустріла Катю.

– Це Максима? – Зиркнула вона на коляску. – Як він?

– Добре. Одружився зі своєю колишньою дівчиною. А ти?

– Я працюю в газеті, пишу.

– Молодець. І правильно, – сказала Олена.

«Здається, нормальна дівчина, за розум узялася. Хай буде щаслива», – подумала Олена, дивлячись їй услід.

На прогулянці вона познайомилася з удівцем, який гуляв із чотирирічною онукою. Відтоді гуляли разом, розмовляли.

– Мам, нарешті. Я радий за тебе, – якось сказав син.

– Ти про що? – здивувалася Олена.

– Бачив тебе з чоловіком. Нічого такий. Якщо в вас із ним усе вийде, буду тільки радий. І не обурюйся. Тобі до старості ще далеко, але все ж…

Усе правильно. Наші діти нам не належать, як і онуки. Ми їх виростили, виховали й повинні відпустити. Вони з нами, поки ми їм потрібні. А потім…