Я почула, як за невісткою закрилися ворота, але не звернула уваги, вона любила отак піти погуляти сама, без дітей. Я вже звикла з чоловіком, що ми онуків годуємо, бавимо і часто самі вкладаємо спати, бо молоді то зайняті, то відпочивають.

Але, коли вона не повернулася ночувати, то я вже забила на сполох.

– Сину, де Аліна? Я до неї додзвонитися не можу!

– Мамо, все добре, вона поїхала відпочити.

– Та вже яка година, вернулася б уже.

– Мамо, вона поїхала в гори з подругами.

Син був спокійний, а мені в голові гупало. Як так? Не сказати мені й пів слова? Що це за таке відношення?

А далі прийшло інше усвідомлення від якого я вже не мала спокою.

Коли мій син женився з Аліною, то вони були молоді, було по двадцять їм. Ігор пішов жити до Алінки, бо наче й він одинак і вона одиначка, але все-таки до себе захотіла чоловіка забрати.

Я нічого не мала проти.

Далі у них з’явилася одна дитинка, а далі й друга.

І ось тут все й почалося. Справа в тому, що син привозив до нас онуків коляскою і йшов по своїх справа, а далі ввечері по них приходила Аліна, приходив, і син, і вони повечерявши всі у нас, йшли до Аліни.

Для мене було радістю бавитися з онуками, бо вони не часто у нас бували, Аліна живе на тому кінці села. Так просто не прибіжиш.

А тут самі приходить, то як не радість? І отак вже діти почали все частіше і частіше приїздити, а далі й почали лишатися ночувати, коли дощило чи сніжило. Ми з чоловіком були лишень раді.

Я дуже старалася аби діти мали що їсти, гуляла з онуками, щоб молоді виспалися в обід, помагала купати, прати з дітей.

Коли одного дня діти заявили, що переїжджають до нас, то я відчула смак перемоги. Я – краща бабуся і краща мама, діти мене оцінили.

Мій чоловік завжди їздив на роботи, хай і по Україні, але заробляв добре. А я займалася домом. Для мене не є проблемою зварити чи прибрати, я ще й господарку невеличку маю і все сама обробляла завжди.

Але чи то вже мої роки, чи що, але стала я стомлюватися, бо дітки не їдять те, що всі, їм треба окремо варити, а Алінка часто має якісь справи і залишає на мене дітей.

Але як я їй буду робити зауваження? Вона не моя дитина, тому я почала казати Ігорю, що могли б вони вже й посуд за собою помити та й прибирати треба також, бо я втомлююся.

– Мамо, Алінка знову чекає дитину, вона не може у вашу кухню заходити, бо там такий запах. Вона не хотіла вам казати, але ви там поприбирайте чи що, бо вона там навіть хвилини побути не може.

Ось тут мені й мурашки по шкірі побігли. Ще одна дитина? Ми з чоловіком і так не висипляємося, бо старший онук встає з самого ранку і до нас телевізор дивитися і так само до пізньої ночі хоче бути в нашій кімнаті. А Аліні все одно, вона меншого погодує і спить, а де Давидик, то ж вдома.

– Сину, діти мають бути біля вас.

– Мамо, ми меблі купимо інші, тут нема зовсім місця. Може, ви переберетеся до кухні, а ми з вашої кімнати зробимо дитячу.

Я лиш очима кліпала. У нас хата на дві кімнати, комора і коридор та кухня дуже маленька.

– Сину, де ми там з батьком помістимося? Там диван як розкладемо, то вже й нема де кроку ступити.

– Тоді не жалійтеся, що Давид у вас може заснути.

І так вже в нашій кімнаті стало ліжечко онука. А він то розкриється, то ходить до батьків спати, то вони його назад несуть, то така колотнеча цілу ніч, я не можу спати, зранку вже голова, мов гора.

Приходять до нас і свати, і я їм натякнула, що могли б, і назад забрати доньку з дітьми, а вони аж руками замахали:

– Вони з нами п’ять років жили, а з вами лишень рік, так, що на нас не розраховуйте.

Знову я розумію, що не так все, як має бути, але куди дінуся?

Невістка не помагала й тоді, коли не було третьої дитини, все знаходила причину, то вона дітей глядить, то вона пішла з ними гуляти, а насправді, в телефоні всі сиділи, а ми на городі працювали.

А тепер то взагалі, ні зігнутися їй не можна, ні дитину на руки взяти, ні готувати, бо на все у неї реакція.

І ось тепер вона в такому становищі поїхала в дорогу, телефон не бере, нам нічого не сказала, лишень чоловікові. Ми хвилюємося, діти за мамою сумують, а вона не телефонує, вона відпочиває.

– Сину, а на кого вона дітей лишила отак?

– Та на мене.

– Ах на тебе, – кажу і вже мені в очах темніє, – тоді чудово, ти їх нагодуй і спати вклади.

Син не знає, що діти люблять і як вони засинають, а я вже кажу до чоловіка:

– Це кінець терпінню, я пальцем не кивну.

Ми ночували в кухні, не хотіли заважати синові. Зранку настрій у нього був кепський, але я робила вигляд, що я нічого не помічаю. Діти хотіли то грінок, то курочку, а я показала сину на холодильник:

– Все там, готуй, раз ти дружину заміняєш.

Так тривало два дні, Ігор зателефонував до Аліни, щоб верталася бо він не справляється.

Та приїхала, але привезла з собою чудовий настрій.

– То я мала аж звідти їхати. Бо ви не можете посмажити яйця та макарони зварити?

Вона говорила на всі голоси, так, щоб ми з чоловіком чули.

Кинулася вона до кухні гриміти каструлями, а холодильник порожній.

– Де продукти?

– Продукти, які ви купляли?, – питаю я.

– Ви мені яйця шкодуєте? Чи картоплі?

– Ні, не шкодую, викопай, нагодуй курей і яйця збирай, в магазин ходи і в холодильник щось став.

Вона тоді дітей за руки і до матері, каже, що ноги її не буде в нас. Син на нас злий, каже, що йому в свекрів погано.
А ми з чоловіком стояли, міцно за руки тримаючись.

Ввесь цей час діти не питали за який рахунок живуть, не дякували за страви, не купували нічого з того, що діти люблять.

Це все робили ми і таку заплату отримали?

Я сушу собі голову – чому за мою доброту таке ставлення? Я робила все з любові до них, то чому вони так себе повели? Як ви думаєте?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота