X

Прийшла я від сусідки сама не своя. Вже не знаю чи то я щось намудрувала, чи як мені слова сусідки трактувати

«Не правильно, ти Марино, добро робиш. Треба добро робити так, щоб не надіятися на подяку, а ти надієшся, тому твоє добро й не зараховується, тому в тебе в житті все так і відбувається».

Вона при цьому так хмикнула, так брову вигнула, наче це не вона, а я щойно просила у борг.

А було все як, Маруся мене попросила про позику, а я не просто погодилася, а ще й прийшла до неї та принесла гроші, а тоді й спитала за те чи не продасть вона мені картоплі, бо я не купила, коли була дешева, а та далі різко подорожчала, то я вже тепер і не знаю, як мені бути. А вона так хмикнула і каже:

– Ні, не продам дешевше.

– Але, Маріє, я тобі скільки за життя всього допомагаю, я тобі й з дітьми сиділа, гроші позичаю, фарбую тебе, одяг позичала, а ти мене не хочеш зараз виручити, коли я не можу собі дозволити такої дорогої картоплі купити.

І тут вона мене почала й просвіщати, що не можна робити добро так, як я його роблю, бо воно не правильно робиться і не рахується.

– Якби ви від щирого серця це робили, то б мали від того віддяку, а так, ви робите з користі і не маєте нічого. На своє життя подивіться і зрозумійте, що я правду кажу.

І от сиджу я та й пригадую, що ж я так життя своє прожила, не правильно.

Коли я була мала, то мама тішилася, що в мене м’який характер.

– Ти з будь-якою свекрухою уживешся, то дуже добре, доню.

І так і сталося, я добре жила зі своєю свекрухою та з чоловіком. Виростили ми сина і дуже ним пишалися. На роботі у мене з усіма були добрі стосунки, я могла вийти замість когось і це означало, що те саме зроблять за мене.

Я ніколи не починала суперечки з чоловіком, знала, що він зопалу скаже щось, а потім перепросить і все одно вийде так, як я казала.

Я свою свекруху доглянула до старості, так само коло чоловіка ходила, бо знала, що так треба.

Коли мого Миколи не стало, то вже я почала думати про те, а хто ж мене зайде, адже син з родиною виїхали за кордон і вже роки там були. Їхати до них я не хотіла, поки був живий Микола. Ми туди їхали в гості і дуже мені було незвично. Я не кажу, що було погано, просто незвично, дивні порядки, не наші.

Ми вернулися і поки ще працювали. То так брак спілкування не відчувався, але на пенсії, то вже стало важче, а одній ще важче.

Мені було в радість піти сусідці поверхом нижче за молоком, чи посидіти з Маріїними дітьми, чи зі Світланиними, теж сусідка вище поверхом.

У мене з Марією були дружні стосунки, я собі так думала, хоч між нами й велика різниця у віці, я її вважала скоріше за доньку і навіть щось їй давала з того одягу, що мені невістка пересилала, бо він вже був дуже молодіжним, а їй якраз.

Я вже й про те думала аби поговорити з Марією, щоб вона мене доглядала в разі чого, а я їй відпишу квартиру, бо кому я буду потрібна? Треба наперед думати про те, щоб себе порятувати.

А вона мені таке заявляє після стількох років, так, саме років, добра від мене, яке на її думку не правильне, тому й не щире і не має мати віддяки.

Невже вона права? Людина, яка робить добре має радіти від самого факту і ні на що не надіятися, бо ніхто нікому нічого не винен? Невже я все своє життя мала таку ілюзію і як мені тепер бути? Дуже прошу вашої думки в такому важливому для мене питанні.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

K Nataliya:
Related Post