Оксана сиділа на лавці, відчуваючи холодну вологу, що просочувалася крізь тонку тканину плаща. Лавка була старою, з тими характерними тріщинами у фарбі, які хочеться розколупувати пальцем, коли думки зайняті чимось неприємним.

Вона так і робила — методично відламувала шматочок за шматочком темно-зеленої емалі, оголюючи сіре дерево.

Парк жив своїм монотонним життям. Десь на сусідній алеї мама бідкалася за брудні коліна в дитини, а двірник у вицвілому жилеті згрібав листя в купу, яка постійно розсипалася від поривів вітру. Рудий кіт з’явився несподівано. Він не біг, а просто виник з-під куща жасмину, який уже давно відцвів і тепер стояв голими різками. Кіт був великим, з зігнутим правим вухом і дуже густою шерстю, на якій заплуталися насіння якоїсь трави.

Він підійшов до лавки, обнюхав ніжку і, не питаючи дозволу, застрибнув поруч. Оксана відчула, як лавка трохи просіла під його вагою.

— Ну що, теж прийшов на дерева дивитися? — тихо запитала вона.

Кіт нічого не відповів. Він почав вилизувати передню лапу, зосереджено прочищаючи кожен пазур. Ця проста побутова дія чомусь викликала в Оксани напад гострої заздрості. У кота все було зрозуміло: є лапа, її треба помити. У неї ж усе розсипалося на дрібні друзки, які вже не склеїти жодним клеєм.

Сьогодні зранку все почалося з телефонного дзвінка. Павло дзвонив рідко після того, як переїхав, тому вібрація телефона на кухонному столі змусила її серце підстрибнути до самого горла.

— Привіт, — голос Павла був рівним, наче він замовляв доставку води, а не говорив з дружиною. — Я сьогодні подав на розлучення. Юрист сказав, що так буде швидше, бо майна спільного у нас небагато. Ти отримаєш документи поштою наступного тижня.

Оксана тоді стояла біля вікна і дивилася, як сусід намагається завести стару «Таврію». Машина пчихала, випускала сизий дим і глохла.

— Ти чуєш мене? — перепитав Павло.

— Чую. Чому так поспішаєш? — вона намагалася, щоб голос не тремтів.

— Не бачу сенсу тягнути. Вікторія каже, що незавершені справи блокують енергію. Нам треба рухатися далі. Коробку з моїми книгами, що на балконі, я заберу в суботу.

Він поклав слухавку. Сім років спільного життя закінчилися розмовою про коробку з книгами та енергію художниці Вікторії. Оксана згадала, як вони купували ці книги разом, як вибирали полиці в ікеї, як сперечалися, куди поставити кактус. Тепер усе це стало «справами, що блокують енергію».

Робота теж не приносила втіхи. Офіс, де Оксана працювала, став схожим на склеп. Після того як зарплату урізали, люди ходили злими. Начальниця, жінка з постійно підтиснутими губами, тепер особисто перевіряла, скільки паперу використовує кожен співробітник.

— Оксано, ви вчора надрукували три зайві копії звіту, — сказала вона вранці, поправляючи окуляри. — Економія має бути реальною, а не на папері.

— Це були виправлені варіанти для клієнтів.

— Будьте уважніші і такого не відбуватиметься.

Юля, колега, яка завжди приносила печиво і знала всі новини, звільнилася два дні тому. Просто зібрала речі в пакет і пішла, навіть не попрощавшись по-людськи, бо поспішала на автобус до іншого міста. Тепер Оксана обідала на самоті, дивлячись у монітор, де миготіли цифри і графіки.

Кіт на лавці раптом перестав митися і пильно подивився на неї. Його очі були кольору бурштину, трохи примружені й холодні.

— Що ти дивишся? Тебе хоч не звільнять, — буркнула Оксана.

Вона згадала Вікторію. Ця жінка з’явилася в їхньому житті на спільній вечері у друзів. Тоді вони просто сиділи за столом, їли м’ясо з картоплею і пили чай. Вікторія прийшла пізніше за всіх, у дивному довгому платті, яке чіплялося за ніжки стільців. Вона працювала художницею, малювала якісь хаотичні плями і стверджувала, що це — відображення внутрішнього світу сучасної людини. Павло слухав її, відкривши рота.

Оксана тоді помітила, як Вікторія спеціально торкалася його руки, коли просила передати сіль. Це було зроблено так відверто, що стало ніяково всім, крім самого Павла.

— Ви занадто приземлені, — сказала Вікторія Оксані пізніше, коли вони залишилися самі в коридорі. — Павлу потрібен хтось, хто розуміє ціну свободи. Побут — це болото. Ви тонете в ньому і тягнете його за собою.

— Ми просто живемо, — відповіла Оксана. — У нас є плани. Ми хочемо дитину.

— Дитина — це ще одна відповідальність, — художниця посміхнулася так, наче знала якусь велику таємницю. — Павло почав бачити колір, а ви ні.

Павло дійсно змінився. Він став частіше затримуватися «в студії», допомагаючи Вікторії з організацією виставок. Потім перестав звертати увагу на те, що Оксана готувала на вечерю. Міг просто сидіти і дивитися в одну точку. А коли вона намагалася обговорити поповнення в сім’ї, він просто виходив з кімнати.

— Ти тиснеш на мене, — кинув він одного разу. — Я не готовий брати на себе таку відповідальність, поки не знайду себе.

А через місяць він знайшов себе в орендованій квартирі Вікторії.

Оксана потерла замерзлі руки. Треба було йти додому, але думка про порожню квартиру з коробкою на балконі була нестерпною. Вона почала згадувати дитинство. Її бабуся в селі була жінкою суворою, але справедливою. У неї теж був рудий кіт, якого звали Котя. Він був неймовірно шкодливим — міг залізти в погріб і розбити банку зі сметаною, або розтягнути по всьому подвір’ю клубки шерсті, які бабуся готувала для в’язання шкарпеток.

Одного разу Котя десь набрався паразитів. Бабуся не стала довго думати, взяла стару газету, насипала туди білого порошку — дусту — і щедро перетерла ним кота, а далі й помила.

Після «купелю» Котя вилетів з відра як куля і зник на три дні. Бабуся переживала, виходила за ворота, кликала його, але він не з’являвся. Повернувся він похмурим, дуже чистим і з того часу обходив будь-які відра десятою дорогою. Коли йшов дощ, він не просто ховався, він забирався на найвищу полицю в сараї і не злазив звідти, поки сонце не висушувало кожну калюжу.

— Маркіз! — голос розірвав тишу парку. — Ти знову за своє?

Оксана підняла голову. До лавки швидким кроком наближався чоловік. Він був у робочому одязі — синьому комбінезоні, на якому виднілися плями від мастила, і легкій куртці. Руки в нього були великі, з темними смугами під нігтями, які бувають у тих, хто постійно має справу з металом.

Кіт на лавці навіть не поворухнувся, лише ліниво примружив очі.

— Вибачте, він вам не заважає? — чоловік зупинився поруч, важко дихаючи.

— Ні, ми просто спілкуємося, — відповіла Оксана. — Його звати Маркіз?

— Так, коли чемний. Це кіт моєї сестри. Вона поїхала на два тижні, залишила мені. А я ж з машинами з ранку до вечора, мені за ним слідкувати ніколи. Він вискочив через кватирку і вже другу годину я його шукаю.

Чоловік витер піт з чола.

— Я Андрій, до речі. Працюю тут за рогом, в майстерні. Як побачив, що його немає, ледь інфаркт не схопив. Сестра мене приб’є, якщо з ним щось станеться. Вона над ним труситься більше, ніж над власним чоловіком.

Андрій присів на краєчок лавки. Маркіз знехотя перебрався ближче до Оксани і поклав голову їй на коліно.

— О, бачите? — здивувався Андрій. — Він до чужих зазвичай не йде. Відчуває, мабуть, що ви людина спокійна. А я весь на нервах. Сьогодні цілий день з однією «Ауді» мучився. Електроніка полетіла, комп’ютер видає помилку, а де саме замикає — неясно. Пів дня під капотом пролежав.

— Буває, — сказала Оксана. — У мене теж сьогодні день «помилок».

— Робота?

— І робота, і особисте. Все до купи.

Андрій подивився на неї уважніше.

— Знаєте, я в таких випадках кажу: якщо машина не заводиться, треба перевірити акумулятор. Може, він просто сів? Треба підзарядити.

— Мій акумулятор, здається, вивезли в коробці з книгами, — сумно посміхнулася вона.

— Та годі вам. Коробки — це дрібниці. Головне, щоб двигун був цілий. А решту можна замінити. Запчастини зараз дорогі, звісно, але знайти можна.

Він простягнув руку і почухав Маркіза за вухом. Кіт задоволено замурчав, звук був схожий на роботу справного дизельного мотора.

– Слухайте, Оксано… А давайте я вас завтра чаєм пригощу? Тут через дорогу є невелика кав’ярня, там роблять такий звичайний чай, без всяких цих трав’яних штук, просто чорний з лимоном.

— Я не знаю… — почала вона.

— Та я ж не на побачення кличу. Просто Маркізу треба буде завтра знову вигулятися, а я один не справлюся. Він мене не слухає. А вас — бачите як любить.

Кіт на підтвердження цих слів знову нявкнув і сильніше притиснувся до її коліна.

— Добре, — погодилася Оксана. — Завтра після шостої я буду тут.

— Домовилися.

Андрій обережно взяв Маркіза на руки. Кіт не пручався, лише ліниво помахував хвостом.

— Ну, бувайте, Оксано. До завтра!

Він пішов швидким кроком, щось бурмочучи коту під ніс. Оксана залишилася на лавці сама. Стало зовсім темно, ліхтарі в парку нарешті загорілися, відкидаючи довгі тіні на асфальт. Вона підвелася, поправила плащ. Їй все ще було трохи сумно, але це був уже інший сум.

Дорогою додому вона зайшла в магазин і купила собі нові домашні капці — м’які, темно-сині, замість тих старих, що залишилися від Павла. Прийшовши в квартиру, вона першим ділом пішла на балкон. Коробка з книгами стояла в кутку, припала пилом. Оксана взяла її і винесла в коридор, поставила біля дверей. Субота скоро, нехай забирає.

Вона ввімкнула чайник, сіла за стіл. Вона думала про Маркіза, про Андрія з його мастилом на руках і про те, що завтра їй не обов’язково бути «щасливою жінкою» в очах Павла. Можна просто бути Оксаною, яка п’є чай і гуляє в парку.

Вона відкрила вікно, щоб провітрити кімнату. Повітря було сирим, пахло осінню і трохи димом від паленого листя. Десь далеко загавкав пес.

Наступного дня в офісі було багато людей. Всі кудись поспішали, сварилися, вимагали… Оксана спокійно відповідала, заповнювала картки, не звертаючи уваги на роздратовані зауваження начальниці. Вона знала, що о шостій вона просто вийде за двері, пройде два квартали і сяде на ту саму лавку з обдертою зеленою фарбою.

І коли вона прийшла, Маркіз уже був там. Він сидів на купі жовтого листя, яке накидав вітер, і чекав. Андрій з’явився через п’ять хвилин, розгублено махаючи рукою.

— Фух, встиг. Машина застрягла на підйомнику, ледь вивільнив.

— Чай ще в силі? — запитала Оксана.

— Звісно. Ходімо, Маркізе, веди нас.

Кіт поважно рушив стежкою, а вони йшли позаду, обговорюючи якісь дрібниці, щоб просто чути голос один одного, інтонацію і бачити сяючі очі.